Читать онлайн книгу "Вовча сить"

Вовча сить
Марина та Сергiй Дяченко


Свiти Марини та Сергiя Дяченкiв
Що може бути безглуздiшим за цивiлiзацiю розумних овець? Дикий експеримент, авантюрний i вiдверто невдалий… Невдалий? Та де там! Живуть. Мiста будують. Ферми. Маячки винайшли, щоб вiд вовкiв захищатися. І що далi? Уперед до процвiтання i цивiлiзацii?

А якщо вовки прийдуть знову i почнуть жерти отару… А поруч – така спокуслива людська цивiлiзацiя… В обмiн на твою власну вовну вона обiцяе багацько – захист, iжу, порятунок твоiх дiтей… Однак за це, можливо, доведеться через кiлька поколiнь заплатити й розумом. Чи багато хто обере такий шлях? Авжеж…

Та дехто iз цим не погодиться. І почне виживати по-людськи – борючись не на життя, а на смерть iз сiрими хижаками. І навiть принесе себе в жертву заради свого народу…

Окрiм «Вовчоi ситi», до видання також увiйшли повiстi «Бастард», «Горiла Вежа» та кiноповiсть про слов’янську султаншу Роксолану «Оксамит i сталь».





Марина та Сергiй Дяченки

Вовча сить

Повiстi



© В. С. Бойко, переклад украiнською, 2019

© Ю. Є. Нiкiтiн, iлюстрацii, 2019

© І. М. Дубровський, художне оформлення, 2019

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2017

© Марина та Сергiй Дяченки, 1994


* * *




Оксамит i сталь


Весiльна процесiя прямувала до церковцi, що стояла на пагорбi. Сталося це в спекотний лiтнiй день на околицi мiстечка, яке потопало в яблуневих садах, купалося в тихiй рiчцi Липi. На обрii зеленiла смуга лiсу, а перед нею розкинулися поля дозрiлоi пшеницi, що всмiхалися небу синiми волошками. Чути весiльнi пiснi…

Йшов 1520 рiк. Святкували в Рогатинi, неподалiк вiд Львова.

Наречена – п’ятнадцятирiчна Настя Лiсовська в бiлому весiльному вбраннi вражала своею красою й веселощами. Їi суджений Степан, старший на кiлька рокiв, не зводив iз неi очей, видно було – закоханий без пам’ятi.

Лунае смiх, жарти, грае музика. Тiльки мати Настусi, йдучи поруч зi своiм чоловiком, отцем Іваном, тихо скаржилася йому:

– Нехай Бог дасть щастя нашiй дитинi. Але не бiльше богоугодне дiло зробила б вона, якби пiшла в черницi? Ой, стала б у пригодi нашiй гнанiй православнiй церквi. У Настi великий розум… І набожна вона… Скiльки ж тих книг перечитала… І я дала обiтницю – як оклигае пiсля цiеi страшноi хвороби, стане Божою дочкою… І вона ж готувалась… А тут цей Степан. Хороший хлопець, але…

– Та ну тебе, стара, нехай дитина радiе життю… – усмiхався священик, потiючи у своiй рясi. – Ти ж про онукiв мрiяла…

– Твоя правда… – погодилася з чоловiком.

Молодята з дружками наближалися до церкви, коли раптом Настя, побачивши циганку, повернулася до неi, простягаючи долоню. Мати ii так i застигла на мiсцi.

– Насте! Та що ж ти робиш?

І навiть добродушний отець Іван насупився i загудiв гучним басом:

– Так не годиться, дочко! Тiльки Бог визначае твою долю!

Але Настя тупнула нiжкою i розсмiялася:

– Та чого ж тут боятися? Бог могутнiший вiд ворожки! Чи не так, батюшко?

Промовчав священик, а Степан засунув руку в кишеню i висипав на ворожку жменю дрiб’язку. Це вирiшило справу.

Настуня радiсно кинулася до нього, пригорнулася, а циганка почала вдивлятися в ii лiву руку. Потiм у напруженiй тишi ламаною мовою заговорила, дивлячись то в обличчя, то в долоню Настунi.

– Твiй чоловiк багатий, ах, який багатий. Дуже багатий! Могутнiй! І любитиме тебе, як лев…

Усi подивилися на Степана. Вiн опустив очi i весь зашарiвся. А ворожка вже не говорила – кричала, входячи в дивний екстаз:

– Бачу далеку дорогу… по чорнобилю… перекотиполе… перекотиполе… Бачу… бачу тебе в перлах… І бiлi шовки на нiжках твоiх… І червона крiвця на ручках твоiх…

Усi перезирнулися. Настала тиша. Настя трохи розгубилася, рука ii затремтiла, але вона не прибрала ii.

– Матимеш двох синiв, як Єва… – вела далi циганка. – І два весiлля, а одного чоловiка!

– Ха-ха-ха! – не втрималися подруги, а Настя теж засмiялася. – Навiть два весiлля i одного чоловiка? Як же це?

– Ото плете! – сердилася мати. – Хiба таке ворожать перед вiнчанням? Досить!

Циганка зникла. Отець Іван пiднiс праву руку над молодятами й урочисто перехрестив iх. Настя пригорнулася до розгубленого Степана, i вiн посвiтлiшав на виду. Всi знову попрямували до церкви, яка вже вiдгукнулася прозорим дзвоном. І злетiли в небо лелеки, що звили гнiздо бiля самiсiнького купола.

На порозi молодих зустрiчав священик. Але в мить, коли Настуня з подружками зробили крок на першу сходинку церкви, сталося щось страшне.

Удалинi почулися крики. Уривчастi, пронизливi крики. Всi занепокоiлись i заметушилися. Раптом:

– Татари йдуть!

– Алла-гу! – пролунали дикi крики уже з вулицi й з усiх бокiв. Весiлля миттево розлетiлося серед страшного переполоху. Кожен рятувався де мiг. Хто в саду, хто мiж будинками, хто в заростях рiчки Липи, що протiкала неподалiк.

Вулиця вже була заповнена татарськими вершниками. Вони з диким криком мчали вперед. Густi гриви та хвости iхнiх негарних коней, «бакематiв», досягали землi. Багато весiльних гостей були вже в iхнiх руках – на арканах. Із передмiстя доносилося ревище худоби. Тут i там клубочився дим…

Степан на руках занiс Настю до церкви, зачинив дверi й побiг рятувати батькiв.

А Настя кинулася до iкони Богоматерi, впала на колiна, почала молитися, стискаючи до болю руки.

Сумно, як жива, дивилася на Настю Матiр Божа з Немовлям на руках.

Гарячково задзвонив i раптом замовк дзвiн.

За спиною дiвчини щось ламалося, трiщало, вило, захлиналося. Вона не оглядалася. Молилася…

Раптом на ii плече, на бiлу весiльну сукню опустилася чорна долоня з брудними нiгтями. Смикнула…

Дiвчина знепритомнiла. І в ту мить, коли падала на пiдлогу з вiнком на головi, в круговертi свiту, темряви та вогню iй здалося, що по щоцi Богоматерi скотилася сльоза.



Вели татари бранцiв Диким Полем, Чорним Шляхом ординським… Чорним звали тому, що бродило по ньому чорне нещастя, вбивство, грабiж, «чорна смерть» – чума, i чорнi вiд горя невiльники… І земля тут по природi чорна, а татарськi конi, витоптавши траву, вiдзначили на нiй чорну смугу шляху.

Стогiн i мука…

Полонених чоловiкiв гнали пов’язаних, а жiнок тiльки пiд посиленим конвоем. Хворого селянина, який не мiг бiльше йти, вбили на мiсцi. Інших «пригощали» ременями з вузлами для болю…

Настя в запиленiй бiлiй весiльнiй сукнi, у розiрваному черевичку, йшла на арканi за чорними татарськими мажами[1 - Возами.], бiгла за дикими кiньми на ременi, непритомнiючи пiд регiт ординцiв… Пiт солоний заливав iй очi, червона кров стiкала краплями з ii нiжок на тверде корiння, на степову сон-траву.

Розпечене повiтря тремтiло, народжуючи мiражi – оманливi привиди степу…

– Денгiс! Денгiс! – раптом почулися крики.

– Море! Море, – прошепотiли змарнiлi вуста полонених. Перед очима Настi простягалася широка гладь води в червонiй загравi нового дня. Побачила бiлу вiд пiни хвилю морського припливу й почула його гучний, ритмiчний шум. Усi зупинилися. Пожвавилися, зiтхнули так, нiбито тут закiнчились iхнi муки…

Повiльно увiйшла в воду, змочила обличчя. Хотiла попити, але не змогла.

– Солона?! – здивувалася дiвчина i раптом усмiхнулася. Побачив це старший iз татар, засмiявся, поцiлував: «Ай, красивий Хюррем! Усмiхнений Хюррем!»

Нескiнченним i загадковим було Чорне море. Як доля.



Страшна Кафа, столиця работоргiвлi, потопала в сутiнках. У великiй кiмнатi, де горiли свiчки, поважна жiнка навчала молодих дiвчат пестощiв. Учила на дерев’яних фiгурах. Хто роздягав свою колоду, хто вже сидiв на ii колiнах, хто нiжно i гаряче цiлував.

Це була школа невiльниць. Настуня i тут не сумувала – замiсть того, щоб роздягати свого «чоловiка», вона накрутила на його головi тюрбан немислимих розмiрiв. Наставниця тiльки головою хитала…

Удень сидiла в шкiльнiй кiмнатi на плетенiй рогожi, пiдiбгавши пiд себе ноги. Сидiла як усi, але вiдрiзнялася вiд iнших дiвчат. Жадiбно слухала вчителя, поважного турка Абдуллаха, запитання йому задавала. І вiн, не приховуючи задоволення, щось читав iй зi священноi книги – Корану…

Коли переходили зi школи до спального будинку, Настя побачила крiзь залiзну огорожу, недбало забиту дошками, страшне видовище: на вулицi звивався вiд болю оголений невiльник у ланцюгах iз клеймом на обличчi, вистогнуючи тiльки два слова украiнською: «О Боже!.. Господи!» Саме зараз спускали на нього великих голодних собак…

Настя не змогла дивитися далi. Ковтнула повiтря, притулилася спиною до огорожi.

– Що ж вони роблять? – прошепотiла.

– Так карають турки непокiрних, – байдуже сказала стара служниця-украiнка, прибираючи у дворi, i пiдiйшла до Настi.

– Якi вони жорстокi до нас… – здригалася Настя вiд стогонiв.

– Та й самi до себе, – мовила служниця. – Розповiдають, що наш султан Селiм, коли зайняв престол, убив своiх братiв i iхнiх синiв… Наказав iх задушити i спостерiгав за цим злом на власнi очi… Що iм раби. Ми для них, як трава пiд ногами.

Не змогла Настя бiльше чути стогонiв, затулила вуха руками, присiвши на землю…

І вранцi знову жадiбно, як губка, вбирала кожне слово вже iншого вчителя, високого генуезця, який показував щось на великiй картi, де вже можна було помiтити обриси щойно вiдкритоi та завойованоi Америки… І знову Настя була невгамовна, запитувала, сперечалася, викликаючи усмiшку й iнтерес европейця.

Увечерi, коли всi вiдпочивали, читала арабську поезiю, потроху розбираючи невiдомi слова. Раптом пролунав церковний дзвiн – Настя кинула книгу, занурилась у спогади, шепотiла молитву «Отче наш…».

І знову жадiбно вчилась, i шановний Абдуллах iз задоволенням давав iй книги, вiв iз нею особистi бесiди, дивуючись допитливому розуму чужинки.

День змiнював нiч, весна змiнювала осiнь.



…Уранцi крiзь щiлину дивилася – не могла вiдiрватися – на християнську церкву, яка стояла навпроти школи. Символом ii був розiрваний ланцюг, прибитий над входом до церкви. До Настi притулилася нова рабиня, теж украiнка:

– Чому вони так iдуть? Що це за церква дивна?

У цей момент iз церковних ворiт виiжджали на ослах два ченцi, поверненi обличчями до ослиних хвостiв.

– Це церква Тринiтарiiв, якi займаються викупом християн-невiльникiв… А сидять так, тому що не вважають себе гiдними iздити, як iздив на вiслюку Господь наш… Може, i мiй Степан назбирав грошей i викупить мене…

Пiзнiше приiхав до школи старезний, як свiт, згорблений, як сухе дерево, паша. Дiвчата стояли вряд, а вiн iх уважно оглядав. Пiд суворим поглядом господаря школи Ібрагiма дiвчата кидали на купця гарячi, вогнянi погляди, виставляли груди… І з усiх вiн видiлив Настю. Вона була красива, як ранкова квiтка. Але не захотiла Настя зваблювати його. Поiхав паша незадоволений.

Покарання не змусило себе довго чекати – пригостили дiвчину як слiд канчуками, обернувши перед цим шовковими покривалами, щоб слiдiв на бiлому тiлi не залишилося. Плакала Настя, схлипувала.

– Не пiду до цього скелета! Я вчитися хочу! Господи! Де ж ти, Степане… Забери мене!

Невiдомо, чим би закiнчилися цi побоi, дуже вже розсердився Ібрагiм, зiрвав шовки з Настi, сам узяв батiг, але прибiг учитель Абдуллах, урятував свою кращу ученицю. І крикнув:

– Помер султан наш Селiм!

Раптом стало чутно, як голосила вже вся Кафа.

– На престол вступае молодий Сулейман!

Упали молитись, i замiсть жалоби – поривання якесь:

– Аллаху Акбар! Хай сто рокiв живе султан Сулейман! Вiн буде кращий iз усiх султанiв!

Учитель Абдуллах стояв поруч iз Настею, ледь помiтно всмiхнувся iй. Дiвчина, незважаючи на бiль, не змогла стримати цiкавiсть. Запитала пошепки:

– Чому вiн кращий буде?

Абдуллах тихо вiдповiв iз твердою впевненiстю:

– Вiн десятий за рахунком султан! Таке пророцтво, о Хюррем…

– А не передбачено нiчого про яку-небудь iз його дружин? – iз завмиранням серця слухала Настя вiдповiдь.

– Улюбленою дружиною його стане султанша Мiсафiр, що означае «чужинка». Зiйде, як ясна зоря, в серцi падишаха, а зайде криваво над царством його. Зробить багато добра i багато бiд на всiх землях Халiфа…

Застогнала Настя чи то вiд болю, чи то вiд безсилля:

– Цiкаво було б глянути на таку жiнку!

З високих мiнаретiв кричали муедзини. Кафа молилася новому султану.



Над стародавнiм Царгородом, або Стамбулом, одним iз найкрасивiших мiст свiту, гуляла злива, розмиваючи обриси мечетей i церков. Зеленiли кипариси, зацвiв бiлий i синiй бузок, i червоне цвiтiння персика покрило гiлки його.

Це була столиця краси, пишноти, але i страждань… В одному iз закуткiв величезного Авретбазару продавали Настю. Стояла вона на помостi, в четвiрцi товаришок зi школи, скута кайданками, на одному ланцюгу. Там, за стiною, багатоголосий гомiн, крики продавцiв рiзного краму – голих людей, овець, килимiв, верблюдiв – усього, що народжувалось i створювалося на землi. У кутку, де товар був для обраних, панувала вiдносна тиша. Тут було кiлька груп одягнених дiвчат iз рiзних шкiл i мiст – вiд найчорнiших дочок мулаток аж до бiлих дочок Кавказу – демонстрували купцям усю свою красу та вмiння, здобутi в школi; перед молодими чоловiками буцiм соромились, а старих пронизували гострими поглядами. Одна товста жiнка весь час iла – напевно, аби довести, що можна ii зробити ще повнiшою. Інша перiодично пiднiмала тягарi, якi стояли бiля неi, щоб продемонструвати не тiльки красу, але i силу…

Настя сидiла, пiдiбгавши ноги пiд себе, байдуже спостерiгаючи, як прицiнювалися купцi та як подавали себе невiльницi. Молилася Богу, занурившись у себе. Не допомагав розлючений шепiт Ібрагiма, його погрози…

Раптом заметушився господар i всi присутнi. Почали робити руками знаки, щоб встали невiльницi – i всi встали. Крiм Настi. Настя не ворухнулася.

По проходу йшла група чорних евнухiв пiд керiвництвом якогось достойника, теж чорного, поважного, за ним несли на лектицi (ношах) хлопчика рокiв чотирьох-п’яти i жiнку в паранджi. Позаду йшла вiйськова варта.

Лектика була рiзьблена, з чорного дерева, дах ii тримався на позолочених стовпах. Обабiч лектики завiси та вiдчиненi вiкна. Хлопчик i жiнка сидiли на м’яких подушках, у багатих шатах, у руках хлопчик тримав iграшковий лук, на боцi висiла маленька шабля, на головi надiтий величезний тюрбан. Це був надзвичайно красивий чорноокий жвавий малюк, який з цiкавiстю розглядав усе навколо. Його зацiкавила Настя, яка не виявила почестей новоприбулим. А може, його увагу привернула надзвичайна краса рабинi, що була тоненька як дiвчинка, бiлолиця, з густим золотим волоссям.

Пiдбiг до неi й усмiхнувся. Настя подивилася на нього – й теж усмiхнулася. Усмiхнулася щиро, тепло – вiд чого стала просто чарiвною. Простягнула хлопчиковi едине, що мала – гранат.

– Пригощайся, – сказала вона по-турецьки.

Хлопчик узяв цей гранат i мiцно стиснув у кулачку, по руцi потiк червоний сiк…

– Бачиш, який я сильний?

– Дуже, – всмiхнулася Настя.

– Ти звiдки? – запитав вiн.

– З Украiни…

– Так ти роксолана? Я хочу, щоб тебе купили. Будеш зi мною гратись. Я Мустафа. Спадкоемець престолу. Тому що батько мiй – султан Сулейман. Його всi бояться! – з гордiстю сказав спадкоемець.

До нього пiдiйшла незадоволена мати, дружина султана Махiдевран, висока горда черкеска. Щось сказала синовi на вушко, але маленький Мустафа заперечив, навiть нiжкою тупнув.

Тодi Махiдевран пiдiйшла до Настусi i, не кажучи нi слова, помацала ii обличчя, взяла в руки ii золотисте волосся – точно так, як пробують тканину.

Кров ударила у вiчi Роксолани i до ii голови…

Тремтiла вона, як осиковий лист, коли провели ii через якiсь страшнi величезнi ворота, над якими височiла настромлена на гак людська голова. Мимоволi пiднесла руку й притиснула до грудей маленький срiбний хрестик. І увiйшла у двiр сералю.

Весняне сонце грало свiтлом на рiзнокольорових венецiйських вiкнах султанського гарему та оживляло гру барв на чудових килимах у кiмнатах. Настя мила ноги Махiдевран, змащувала iх олiями. Поруч крутився Гассан, кизляр-ага – головний евнух, готовий щохвилини виконати будь-яку примху коханоi дружини султана. Це вiн був на Авретбазарi, коли купували Настю, i зараз не спускав iз неi насторожених очей, стежив за кожним ii рухом.

Трохи пiзнiше, в парку, де вiдпочивала Махiдевран, ii син грався з Настею – учив дiвчину стрiляти з лука по гарбузах, якi на високих жердинах проносили перед ними служники. Настi нiяк не вдавалося влучити, хоч як вона цiлилася – зате смiху було доволi…

У вiкнi гарему стояв якийсь молодик у високому бiлому тюрбанi й дивився у двiр.

Потiм Настя розгойдувала Мустафу на гойдалках. Розмовляли.

– Яка красива у тебе мама! – захоплено сказала Настя.

– Так, красива, – ввiчливо вiдповiв хлопчик. – Але зараз вона невесела, у мене брат помер вiд чуми. Вiн був молодший за мене. Але все одно б його задушили, тому що я спадкоемець.

Настя вiдчула на собi чийсь погляд, подивилася на вiкно, але нiкого не побачила.

– Покажи, як ти танцюеш! – мовив Мустафа.

– А ти будеш зi мною танцювати?

– Я не вмiю… І спадкоемцю негоже… – розгубився хлопчик.

– Я тебе навчу!

І Настя показала Мустафi украiнський танець навприсядки, дала в руки бубон, заспiвала завзяту пiсеньку…

Хлопець бив у бубон i невмiло, смiшно присiдав, а Настя спiвала i кружляла навколо нього в танцi. Золоте волосся ii майорiло на вiтрi. Рабинi почали iм пiдiгравати, плескаючи в долонi. Усмiхалися Махiдевран i навiть незворушний Гассан. У вiкнi знову з’явився молодик i спостерiгав за ними. Мустафа смiявся, а пiд кiнець, захеканий, сiв на землю.

– Вам пора читати Коран! – пiдiйшов до хлопчика суворий турок i забрав його.

Настя знову вiдчула чийсь погляд. Подивилась у вiкно i зустрiлася поглядом iз чоловiком у величезному тюрбанi. Махiдевран подивилася туди ж, але у вiкнi вже нiкого не було.

– Хто це такий поважний? – запитала Настя молоденьку рабиню, еврейку, коли вони сидiли в тiнi платанiв.

– Де?

– Ось там, стояв у вiкнi… – показала Настя поглядом.

– Не знаю. Може, султан…

– А чого вiн боiться? Чому ховаеться?

– Боiться? Та ти що? – рабиня злякано озирнулася, чи не чув нiхто цього зухвалого питання, а потiм вiдповiла пошепки: – Хiба про це можна питати? Миттю зашиють тебе в мiшок i кинуть у Босфор – це у них так заведено… Султан – священна людина. Тут кожна з жiнок гарему мрiе про нього. Хоча б на одну нiч… Я б пiвжиття за це вiддала… Кажуть, вiн мудрий i ласкавий чоловiк… Коханець витончений… Батько його занедбав гарем, а Сулейман гарем не ображае… Вiн добрий, справедливий. А красень – як молодий Мойсей… Може, коли-небудь побачиш… А може, й нi. Бо ми рабинi. А тут повно одалiсок, якi роками чекають його уваги, так i не дочекавшись. Старiють у дiвках… Але все одно тут, як у раю.

– Чому ж? – посмiхнулася Настя.

– А де ти таку розкiш побачиш? – здивувалася служниця.

– Та хiба щастя в тому, щоб iсти i пити iз золотого посуду? Тут на сходi жiнка слухае чоловiка i Аллаха, вона i не людина. А ось на заходi… Нам у школi розповiдали про королеву Марiю Стюарт… Яка сильна ця жiнка! Вона…

Настю перебив якийсь шум бiля Махiдевран. Одна зi служниць, яка масажувала спину Махiдевран, зробила щось не так.

– Ти зробила менi боляче! Навмисно! Негiдна! У мене буде синець? Що скаже падишах? Євнух! Покарайте ту невiльницю! Щоб iншi знали, хто iхня повелителька! Негайно! При менi!

Кизляр-ага дав знак – i два евнухи, з’явившись як iз-пiд землi, потягли нещасну дiвчину в басейн.

– Це вона злиться, – шепотiла смаглявка, – бо дiзналася, що султан провiв минулу нiч iз Дюльсар, суперницею ii… Дика вона, жорстока, Махiдевран. Усе хизуеться своiм князiвським походженням, ii прислали султану з Кавказу, вона черкеска, як i валiде, мати султана… Тому валiде так пiдтримуе ii i Мустафу – бо ii кров… Ой, що ж вони роблять?

Євнухи втопили рабиню, так i не давши iй спливти. І вже мертву кудись потягли. Махiдевран знову розляглася на подушках. Рабинi мовчали, нiби нiчого не сталося.

Настя стиснула руки до хрускоту.

Муедзини закiнчували спiвати п’ятий азан на вежах мiнаретiв. На сади гарему лягала чудова тиша ночi. Служницi, з ними i Настя, закiнчували одягати Махiдевран у м’яку нiчну одежу, як увiйшов чорний Гассан. Вклонився панi:

– О, та, яку звуть «Господиня столiття»! Падишах зараз тебе вiдвiдае.

Махiдевран миттево повеселiшала. Їi важко було впiзнати. Чи це та сама жiнка? Їi великi чорнi очi заблищали й пожвавилися.

– Давайте менi найкращий одяг i прикраси! – наказала рабиням: – Окропити амброю та мускусом, йому це подобаеться… А потiм стiйте бiля дверей своiх кiмнат i не смiйте дивитись у його очi, коли вiн iтиме до мене. І дивiться менi! – потiм хрипко засмiялася, вигинаючись усiм тiлом: – Я подарую йому таку нiч, пiсля якоi вiн забуде цей шматок м’яса пiд назвою Дюльсар!

У нескiнченних коридорах, застелених килимами, ледве чутнi кроки султана. Один перехiд, другий… Мертва тиша – нiхто не мав права показатися або навiть дихати, коли йшов Халiф.

Настя скромно стала бiля дверей своеi кiмнати, поклавши руку на залiзнi грати вiдчиненого вiкна, в яке заглядали квiти бiлого жасмину, пронизанi таемничим сяйвом мiсяця. Очi опустила вниз, щосили стримуючи майже дитячу цiкавiсть i якесь хвилювання й напруження. І вся перетворилася на слух.

Чула його кроки, його подих, його спокiй.

Дивитися не хотiла на молодого султана. Тiльки раз, один раз – i впiзнала цю людину в вiкнi…

Султан, помiтивши цей загадковий погляд, зупинився. Перед Настею стояв у блиску мiсячного свiтла, у всiй красi й молодостi своiй Сулейман Великий – Повелитель Константинополя i Єрусалима, Смирни i Дамаска i семисот мiст Сходу i Заходу, Десятий i наймогутнiший Падишах Османiв, цар п’яти морiв i трьох частин свiту.

Ноги в неi задрижали. Але свiдомiсть була майже ясна. Вiн був прекрасно одягнений, стрункий i високий. У нього були чорнi, як терен, блискучi, трохи почервонiлi очi, високе чоло, матово-блiде лагiдне обличчя, тонкий орлиний нiс, вузькi губи i завзятiсть у iхнiх куточках. Спокiй i розум випромiнювали його проникливi очi.

Опустила очi й зняла ручку з залiзних грат. Вiдчула, як окинув ii поглядом з верху до низу, як жаром обсипав. Знiяковiла так, що кров пiдступила до ii личка. Соромлячись свого невiльничого одягу, зiщулилась. А ще i злякалася, що скаже ii панi на те, що султан так довго затримався тут…

Мимоволi звела вii та благальним поглядом показала султановi на дверi Махiдевран, немов просячи, щоб швидше йшов туди. І знову опустила своi синi очi.

Чи султана затримало бiле цвiтiння жасмину, чи таемничий мiсяць на небi, чи бiле, як жасмин, личко Настi, чи ii страх – достатньо, щоб султан не йшов; стояв, удивляючись у неi, як в образ.

– Я тебе нiколи не бачив? – запитав вiн через хвилину.

– Нi… – вiдповiла ледь чутно, не пiдводячи очей.

– Як давно ти тут?

У цю мить вiдчинилися дверi сусiдньоi кiмнати i виглянула розгнiвана Махiдевран:

– Євнухи! Вiзьмiть цю неслухняну рабиню та покарайте ii!

Тут же виник Гассан i два чорнi евнухи, якi втопили вдень дiвчину. Мить – i Настi не стане…

Сулейман перевiв погляд з однiеi жiнки на iншу.

Пiднiс руку… Заклякли евнухи. А султан кинув прозору легку хустку, розвернувся i пiшов.

Кизляр-ага був уже поруч iз Настею:

– Рушай за мною! – наказав суворо.

Настя заплющила очi, злякано затулила обличчя руками, приготувавшись до смертi. І раптом почула вiд нього м’якше:

– Ходiмо! Тебе чекае султан!

Тут Настя розгубилася.

Подивилася на Махiдевран, застиглу в кращих своiх шатах, як громом уражена.

Настя пiшла, а Махiдевран розiрвала на грудях свiй одяг. Оголилися великi мiцнi груди, але Настя i не озирнулась.

Не пам’ятала, як i куди йшла i як опинилась у невеликому нарiжному будуарi гарему, де в загратованi вiкна заглядав синiй, запашний бузок.

Султан напiвлежав на широчезному високому ложi, на трьох матрацах, на простирадлах iз тонкого полотна, з безлiччю подушок, усе в зелених барвах – барвах Османiв. На ньому не було тюрбана.

Серце Настi билося так сильно, що вона сперлася об вiкно. Молодий Сулейман пiдвiвся, пiдiйшов до неi та, взявши ii за руку, повторив свое запитання:

– Як давно ти тут?

– Три тижнi, – вiдповiла вона схвильовано.

Помiтивши це, повелитель запитав:

– Ти чому така перелякана?

– Я не перелякана, – вiдповiдала тихо, – тепер не знаю, як покажуся на очi своiй панi, якiй я мимоволi скасувала твiй прихiд.

Настя забула вiд переляку додати який-небудь титул, що належить Халiфу. Вiн очевидно вiднiс цей промах на рахунок незнання мови та звичаiв. І всмiхнувся:

– Ти зовсiм не мусиш показуватись iй на очi.

– Хiба не так само погано менi тепер буде у будь-якоi з твоiх дружин? – зiтхнула.

Султан тепер уже весело засмiявся:

– Ти, як бачу, не знаеш, що ту жiнку або дiвчину, до якоi султан хоча б раз доторкнеться, вiдокремлюють i дають iй особистих невiльниць i евнухiв.

Зрозумiла. Спалахнула вiд сорому… Вiдповiла:

– Мусульманам Коран забороняе силувати невiльниць проти iх волi.

Молодий Сулейман посерйознiшав. Вiдпустив ii руку i з подивом запитав iз наголосом на кожному словi:

– Ти знаеш Коран?

– Знаю, – вiдповiла вже трохи смiливiше. – І знаю, що ти могутнiй хранитель i виконавець заповiдей Пророка.

– Хто вчив тебе Корану?

– Побожний учитель Абдуллах, у Кафi, в школi невiльниць.

– Вiн добре вчив тебе… – не без гнiву сказав скривджений султан, якому ще нiхто не смiв вiдмовити. Але цiкавiсть перемогла гнiв, i вiн запитав уже спокiйнiше: – Ти вiриш у Пророка?

– Я християнка, – вiдповiла ухильно.

Усмiхнувся, думаючи, що вже мае перевагу над нею:

– І як же ти можеш покладатися на книгу Пророка, якщо не вiриш у нього?

– Але ти ж вiриш! – вiдповiла вона природно i весело, i цим зовсiм обеззброiла його. – І ти тут вирiшуеш, не я.

– А ти розумна! – здивувався Сулейман. – А по своiй волi залишилася б тут, якби я вирiшив узяти тебе до свого гарему на правах одалiски?

– Ти не зробиш цього, – вiдповiла.

– Чому?

– По-перше тому, що я християнка.

– А по-друге?

– По-друге тому, що я тiльки як служниця слухняна…

Знову здивувався Сулейман цiй дивнiй бесiдi:

– По-перше, ти i як служниця не зовсiм слухняна!

– А по-друге? – вже розкутiше запитала дiвчина.

– По-друге – говори ти по-трете, тому що не закiнчила.

– Закiнчу! – похитала вона своiм золотим волоссям. – Тому, по-трете, я думаю, що тiльки тодi можна вiддатися чоловiковi, коли його любиш…

Розгубився трохи султан.

– Значить, тобi потрiбно сподобатися? – запитав трохи глузливо.

– Так, – вiдповiла наiвно.

– А ти знаеш, що за такi слова я мiг би взяти тебе силою до свого гарему як рабиню?

– І мав би тiльки рабиню… – спокiйно вiдповiла Настя.

– Розумiю. А як жiнка ти хотiла б, щоб твоiй волi пiдлягали всi моi палати. Правда?

– Нi, – вiдповiла щиро як дитина. – Не тiльки палати, але i вся твоя земля! – i зухвало похитала своiм золотом.

Сулейман був здивований надмiру. Тiнь жорсткостi зовсiм зникла з його вуст… Пiдiйшов до вiкна, вдивляючись в ясну нiч.

– Я поставив тобi багато запитань… Запитай мене, про що хочеш… – Повернувся до неi.

Наостанок уважно подивилася на нього – чи не глумиться. Нi. Запитала серйозно:

– Чому в тебе почервонiлi очi?

І знову був уражений султан.

– Бо справ було багато… Але так питала тiльки одна жiнка – моя мати, коли я був хлопчиком… – Тихо сказав. – Який подарунок ти хочеш? Перли, рубiни? Що хочеш?

– Дозволь менi читати книги… Люблю поезiю, особливо перську. Омара Хайяма всього. Вiн такий радiсний…

– Ти знаеш перську мову?

– І арабську теж. Гiрше, нiж турецьку, але розумiю…

– Цього не може бути… – знову здивувався Сулейман.

– Учитель Абдуллах давав менi читати i твоi вiршi… Вони у тебе такi сумнi. Мене це вразило… Мабуть, ти дуже самотнiй…

Це остаточно приголомшило Сулеймана. Зацiпенiв. Несподiвано схопив ii за плечi i почав цiлувати з усiею жагою молодостi. Захищалася щосили. У боротьбi з нею побачив молодий Сулейман срiбний хрестик на ii грудях, який тримала вона однiею рукою, як коли б це був ii порятунок.

І цей хрестик справдi захистив Настю вiд першого вибуху султанськоi пристрастi. Стало зрозумiло Сулейману, зняв свiй золотий султанський сигнет (символ влади), поклав на шовкову подушку зi словами:

– Я зняв свiй сигнет, хоча це всупереч звичаям. Знiми i ти свiй хрест.

Але Настя, хоча i була втомлена, похитала головою – нi, i готова була захищатися далi.

І знову пiдiйшов Сулейман до вiкна, вдивляючись у зоряне небо, а потiм сказав тихо, не обертаючись:

– Ти найдивовижнiша жiнка з усiх, що я знав… Хто ти, звiдки, як тебе звати?

Настя дивилася на високу постать Сулеймана з прихильнiстю. Сподобався вiн iй. Вiдповiла, нiбито тихо спiвала:

– Я з Украiни. У школi невiльниць мене звали Хюррем, а тут твiй славний син називае мене Роксолана… Батько мiй священик православний. Твоi татари вивезли мене силою з дому, в день вiнчання. І продали мене як невiльницю…

– Ти була вже дружиною iншого? – обернувся Сулейман.

– Нi, – вiдповiла спокiйно. – В день вiнчання вивезли мене.

– Як звали твого нареченого?

– Степан.

– Вiн красивий?

– Так.

– Красивiший за мене?

Настя промовчала. Султан трохи насупився:

– Думаеш про нього?

– Так… – з гiднiстю вiдповiла дiвчина. – Як i про матiр, i про батька. Не знаю навiть, чи живi вони… Сняться щоночi… Ти цього не зрозумiеш. Ти повелитель у своiй краiнi, а я рабиня на чужинi…

Сулейман уважно подивився на Роксолану – i, може, вперше в цiй наложницi побачив не жiнку, iстоту для насолод, а людину.

– Можеш iти…

Нескiнченнi коридори гарему. Попереду мовчки йшов Гассан. У збентеженоi Настi було враження, начебто весь гарем не спав цiеi ночi… Раз по раз нiби випадково вiдсувалися завiси кiмнат i будуарiв обабiч коридорiв i визирали з них зацiкавленi обличчя невiльниць, одалiсок… Вiдчувала на собi погляди iхнiх здивованих очей – то повних цiкавостi й заздростi, то неприкритоi ненавистi. Вiдчувала роздратування в кожному своему нервi. Не знала, як iти, що робити з власними руками, як тримати голову. Йшла, як мiж двома рядами вогнiв i рiзок. Ледве стримувала сльози.

Коли пiдходила до своеi кiмнати – виглянула Махiдевран, презирливо всмiхнувшись. Настя вклонилась iй, як i ранiше, як ранiше, хотiла зупинитися, але Гассан iшов уперед, i вона пiшла за ним. Хотiла було увiйти до своеi кiмнатки для рабинь, але Гассан похитав головою i попрямував далi. Нарештi вiдчинив дверi…

Настя увiйшла – i мало не втратила рiвноваги. Примiщення було величезне, свiтле, прикрашене коштовними килимами. Служницi i евнухи, що перебували в ньому, низько iй вклонилися. Вклонився i Гассан перед розгубленою дiвчиною:

– Благословенне хай буде iм’я твое, Роксолано Хюррем, i нехай Аллах принесе через тебе добро та ласку свою у вельможний Будинок Падишаха! Це твоi служники. Якщо цi кiмнати тобi не сподобаються, о, Хюррем, можеш узяти iншi.

– Цi кiмнати чудовi… – вiдповiла Настя i подивилась у вiкно. Там уже свiтало й чулося щебетання раннiх птахiв у садах сералю.

– Дякую за перше добре слово, Хюррем, – сказав задоволений, дав знак евнухам i служникам – усi вийшли, крiм двох невiльниць. Вони заметушились i принесли своiй панi нiчний одяг. Хотiли надiти, але Настя вiдправила iх, почала оглядати своi володiння. Була тут i купальня, i гардеробна з прекрасними флаконами дорогих парфумiв.

Чого там тiльки не було! На маленьких столиках iз чорного дерева стояли пахощi з Індостану, прекраснi олii та багато iншого, чого Настя нiколи не бачила.

Настя сiла на килим. Засинаючи й шепочучи молитву, вона не випускала з рук срiбний хрестик.

Такий же хрест височiв на куполi церкви у далекому Рогатинi…

А чи було насправдi: яблуневi сади, поля пшеницi, тиха рiчка Липа, лелеки над нею i постарiлi батько з матiр’ю у дворi будинку. Прощалися вони зi Степаном, зiбраним у далеку дорогу. Допомагали йому зашити золотi монети в пояс… споряджати вози… Низько кланялися, благословляли, сльози проливали… Дивились услiд ii судженому…

Годинник на столi султана пересипав невтомно золотий пiсок. Ахмед-паша сидiв на шовковiй подушцi перед падишахом, який знервовано ходив по кiмнатi. Нарештi трохи заспокоiвся.

– Мое серце полонила християнська невiльниця незвичайноi краси й розуму, – сказав. – Як вищий охоронець Корану не хочу переступати святих заповiтiв його та силою брати ii.

Вiзир не мiг приховати здивування:

– Тобi, о Великий Падишаху, посмiла вiдмовити рабиня у твоiй спальнi? Такого я ще не пам’ятаю. Покарай ii!

– За що карати? – похитав головою Сулейман. – Вона така дивовижна… Я такоi ще не зустрiчав. Вивчала мови, науки, поезiю… З нею приемно говорити. Вона розумнiша за багатьох моiх улемiв… І iй же всього сiмнадцять рокiв!

– Справа жiнки народжувати дiтей, а не поезiя, о Великий султане… – спокiйно вже вiв бесiду царедворець. – Я можу порадити лiки вiд цiеi солодкоi отрути…

– Якi ж вони?

– Вiзьми ii силою! Утамуй свою пристрасть. І ця рабиня стане такою ж, як усi iншi. Нiхто не посмiе що-небудь сказати Падишаху.

І султан твердо вiдмовив:

– Нi! Прошу тебе – освяти ii серце благочестивою вiрою Пророка. Нехай вона прийме нашу вiру!

Мовчки схилився в шанобливому поклонi Ахмед-паша.



Настя бавилася з Мустафою. Тепер уже дiвчина була вдягнена, як панi. І за нею туди-сюди ходили двi служницi – одна бiла, одна чорна. І нове становище не змiнило Настю та ii взаемини з маленьким хлопчиком – радiли одне одному й пустували, на замiшання свити царевича. Ось i зараз грали в хованки. Мустафа знайшов Роксолану за деревом, вона, смiючись, побiгла вiд нього, а вiн – за нею. Раптом зачепився за корiння i впав. Забив колiно. Боляче було хлопчиковi, але вiн тримався, не смiв плакати. Роксолана кинулася до нього, подула на ранку, приголубила, щиро роздiлила його бiль – вiн заплакав у неi на руках, обнявши дiвчину.

Саме тут перед ними з’явився суворий i неприступний Ахмед-паша. Цього разу вiн уклонився i перед царевичем, i перед Настею, привiтав iх, а згодом сказав:

– Негоже спадкоемцю престолу сльози лити i шукати жалостi у жiнки. Ти чоловiк роду Османiв, великих воiнiв i завойовникiв!

– Вiн же ще дитина! – не втрималася Настя. – Йому ж боляче!

Ахмед-паша потемнiв вiд цих слiв, i сказав:

– Дозволь, о, спадкоемцю престолу, поговорити з Хюррем. Будь ласка, залиш нас. Тебе вiднесуть у палати. Там лiкар огляне твое божественне колiно.

– Не пiду! – несподiвано заявив Мустафа. Вiн уже оговтався i ще мiцнiше обiйняв Настю. – Хочу бути з Роксоланою!

Ахмед-паша здивовано замовк. Неподалiк застигли слуги Мустафи з лектикою, готовi вiднести хлопчика.

Нарештi Ахмед-паша, зiтхнувши, ще раз уклонився Настi:

– О Хюррем! Цiную твое добре серце, але в кожнiй краiнi своi звичаi. Тобi, на яку схилив свою правицю наймогутнiший iз султанiв, слiд було б звикнути до життя та законiв нашого народу. Прийняти вiру нашого Пророка. Багато нових i прекрасних стежок на щастя вiдкрилися б перед тобою.

Роксолана всмiхнулася:

– Я глибоко поважаю звичаi та культуру вашого стародавнього народу. Але хiба для цього потрiбно вiдрiкатися вiд Бога?

Ахмед-паша випростався, не став бiльше вмовляти. Сказав iз повагою:

– Я передаю тобi побажання нашого повелителя Сулеймана. Це вiн прислав мене до тебе. Думаю, що i царевич попросить тебе про те ж.

Мустафа схилився до Настi.

– Прошу тебе, Роксолано! Хiба ти не знаеш, що пророк Магомет наймогутнiший i найсправедливiший?

Але Настя похитала головою:

– Хiба можна порiвнювати богiв рiзних народiв… І наш Бог Христос могутнiй i справедливий… Вiн усе бачить i все чуе… І знаеш, Мустафо, вiн може пробачити нам, грiшним, будь-який грiх, якщо бачить покаяння… Але е один грiх, який вiн нiкому i нiколи не пробачить… Знаеш, який?

– Який же? – запитав хлопчик, забувши про колiно.

– Боговiдступництво! Тому що це зрада.

Замовк Мустафа, обдумуючи цi слова. Мовчав i Ахмед-паша, важко дивлячись на Роксолану – вiн уже зрозумiв, що ця жiнка справдi вiдрiзнялася вiд усiх.

Роксолана обняла хлопчика, заглянула у вiчi, в саму душу:

– Скажи, Мустафо, а ти мiг би зрадити Пророка?

– Нiколи! – схопився Мустафа на ноги. Роксолана поглянула на нього уважно i серйозно:

– Як же я можу зрадити Бога?

Мовчав великий вiзир Ахмед-паша.



Султан стояв i дивився у вiкно. Там, далеко, виднiлося його мiсто, його володiння, його земля. За море сiдало сонце.

Був сумний, утомлений, не доторкнувся до iжi, що стояла на низенькому столику, прикрашеному слоновою кiсткою й перламутром. Ахмед-паша тiльки розвiв руками:

– Мiй повелителю, не можна через жiнку, навiть найкращу, запускати державнi справи… Убивають турецьких послiв. Треба готуватися до джихаду, священноi вiйни з невiрними. Іди на Захiд! Твоi хоробрi яничари вже давно рвуться в бiй. Застоялися в стайнi – може початися заколот…

Сулейман слухав вiзира неуважно. Раптом скочив:

– Я подумаю над цим.

Вiзир задоволено усмiхнувся. Але потiм султан сказав зовсiм не те, що хотiв почути старий державник: – Скажи iй, що я прийду ввечерi!

Ахмед-паша тiльки похитав головою.

Рiшучим кроком iшов султан коридором гарему. Дверi кiмнати Махiдевран були вiдчиненi. Вiн побачив ii, напружено-пихату, затримався на мить, проминув i зупинився перед iншими дверима.

Настуня вишивала украiнський вiзерунок. Встала, вклонилася султану. Рiвно, спокiйно, з повагою.

Повелитель свiту був уражений. Перед ним стояла зовсiм iнша Роксолана – та, яку вiн iще не знав. На нiй уже не було сiроi одежi невiльницi, яка приховувала ii красу. Крiзь тонкий i бiлий, як снiг, муслiн просвiчувало ii рожеве молоде тiло. Накинутий на плечi плащ, пiдшитий дорогим адамаском, спадав до маленьких нiжок, узутих у туфлi з бiлого шовку. На грудях красувалося прекрасне намисто з бiло-матових перлiв, а на золотистому волоссi бiлий шовковий тюрбан на турецький лад. На ньому урочисто виблискував дорогоцiнний алмаз. Вигляд мала Настя в цьому вбраннi, як справжня султанша…

Але найбiльше враження справляла вона сама. Чимось теплим, радiсним, живим вiяло вiд ii спокiйного обличчя. І Сулейман розгубився… Нарештi сказав:

– Ти зiбрана на вихiд?

– Так. Може, пiдемо в парк?

Чудова тиша ночi панувала у величному парку Дерi-Сеалет. Над кронами столiтнiх дерев тихо плив мiсяць у безмежну далину. І яскраво свiтив дiвчинi з неба рiдний Чумацький Шлях.

Настя зiрвала гiлку жасмину з куща i подала ii султановi. І сказала тихо:

– Хочу подякувати тобi за новий одяг. Вiн такий красивий! А це так приемно хоча б на короткий час мати гарний одяг…

– Чому на короткий час? – запитав султан, подякувавши поглядом за квiти.

– Тому що я рабиня. Невiльниць одягають i роздягають по велiнню iхнього володаря…

Засмiялася так природно i весело, нiбито хотiла сказати: «Але я готова до цього…». Схвильований султан вiдкинув ii плащ i взяв за руку:

– Що б ти робила, якби стала моею дружиною?

– Я перед цим попросила б скасувати одну заборону…

– Яку?

– У вас справами займаються тiльки чоловiки. А я б хотiла будувати, багато будувати.

– Перший раз таке чую вiд жiнки… – зацiкавився султан. – І що б ти будувала?

– Спочатку я побудувала б великий iмарет, кухню для убогих.

– А потiм? – дивувався султан. Дiйшли до берега Мармурового моря, де виблискувала мiсячна дорiжка.

– Потiм наказала б побудувати велику лiкарню…

– Дуже добре! А потiм?

Подивилась у його палкi очi й повiльно мовила:

– Але найбiльше грошей вжила б для нещасних.

– Правильно. Але хто ж вони?

– Це тi, якi мусять жити в тiмархане, в будинку для душевнохворих…

Молодий Сулейман розчулено пригорнув ii до себе. Але Настя вивiльнилася.

– Поглянь на небо. Воно таке, як на моiй Украiнi… Бог розсiяв зiрки однаково щедро для всiх людей…

– І одну з них, мабуть, через забудькуватiсть, кинув у мiй парк, – сказав молодий султан, а Настя почервонiла. Побiгла по сходах iз бiлого мармуру до моря, до ласкавих хвиль. Султан кинувся за нею, наздоганяючи…

Коли сходило сонце, вони сидiли на березi, дивлячись, як срiбнi чайки радiсним гомоном вiтали червень сонця, що сходить iз Бiтинii.

Уздовж берега пливли на двох човнах рибалки. Вони впiзнали Падишаха. Схилили голови та схрестили руки на грудях i не дивилися на вiдкрите обличчя молодоi жiнки.

– Я з’iла б чогось… – тихо сказала Настя. Султан знаком руки наказав човнам наблизитись i попросив у них iжi. Рибалки йому дали печеноi риби та коржiв. І ще нiколи йому не було так смачно, як вiд цiеi скромноi iжi. Настя до неi не доторкнулася, тiльки пригощала султана. Було i iй, i йому дуже приемно.

– Нiколи менi не було так добре, Хюррем… Я хочу, щоб ти була моею дружиною. Улюбленою…

На бiле личко Настi набiгла тiнь:

– Але ми рiзноi вiри… Хто ж нас обвiнчае?

– Прийми волю Магомета, Хюррем, прошу тебе.

Настя пошепки вiдповiла:

– Це великий грiх, i Бог покарае за нього. Дозволь менi помолитися Божiй Матерi в Іверськiй iконi на святому Афонi. Ой, то чудодiйнi мiсце, де з’являеться Богородиця…

Султан ображено сказав:

– Але жiнок не допускають на святий Афон! Це звичай ваших ченцiв, ще з часiв царя Константина. Я поважаю чужi обiтницi, хоча ваша вiра менi здаеться дивною та незрозумiлою… Навiть султан не може зламати цi звичаi!

І Настя невинно сказала:

– Я можу поiхати перевдягнена хлопчиком, як твiй синок…

Султан промовчав, ламаючи корж.



Звiдусiль долинав милостивий перегук дзвонiв афонських церков. Настя, вдягнена пiдлiтком, молилася перед iконою Богоматерi. Горiли свiчки. У сяйвi вогнiв бачила тiльки очi Дiви Марii, якi пронизували ii душу…

У лiсi бiля монастиря Настю терпляче чекав Сулейман зi своiми людьми. Був вiн скромно одягнений, тримався в тiнi…

Гора, на якiй стояв монастир, стрiмко падала в море. Нескiнченна синява пiнилась бурунами, чекаючи бурi.

Коли Настя закiнчила свою шалену розмову з Божою Матiр’ю i, хитаючись, пiшла до виходу, ii зупинив старий чернець i запитав по-грецьки:

– Звiдки ти, синку? Якийсь ти не такий, як усi…

– З Украiни… – вiдповiла Настя.

– Ти, синку, з нашоi землi? – пожвавився старий. – Господи! Якби менi там побувати… А звiдки родом?

– З Рогатина.

– Знаю… Ще не знищили його бусурмани?.. – зiтхнув. – Вони, як сарана, над Украiною нашою… Святий Афон поважають, а нашу землю плюндрують…

Подумавши, Настя сказала:

– Чому ж вони мають сильну владу на великих землях, а ми нi?

– І ми все це мали…

– Чому ж утратили?

– Бо едностi у нас не було… Кожен за себе. Не було нi поваги, нi захисту влади. Тому вона i впала…

Йшли кам’яною пiдлогою, i кроки луною вiдгукувались у стiнах.

– Дивлюсь я на тебе i дивуюся, – вiв далi чернець. – Так, як ти, моляться зазвичай старi люди, якi мають тяжкi грiхи на совiстi, тi, якi хочуть перед смертю подивитися в обличчя Матерi Суддi нашого. А ти ще молодий… Значить, глибоко в душi твоiй слово Боже. І хочу тебе благословити – бережи нашу вiру, передавай ii дiтям i онукам, а якщо знадобиться, i муки прийми за неi… Бо вiра – це едине, що залишилось у нашого народу, це те, що допоможе згуртувати його i пiдтримати у боротьбi з ворогом, який спустошуе землю нашу…

Коли Настя вийшла, на вулицi вирувала гроза. Сулейман стояв пiд деревом, весь мокрий, чекав ii. Вона пiдiйшла до нього:

– Не стiй пiд одиноким деревом у грозу!

Взяла його за руку, як дитину, i вони сховались у кам’янiй ущелинi.

– Люблю тебе… – прошепотiв великий султан.

Настя вся тремтiла в обiймах Сулеймана.

– І я… – вiдповiла всiм серцем. Раптом блискавка вдарила в дерево, пiд яким вони стояли. Воно миттево загорiлося. Настя злякано вiдсахнулася вiд султана:

– Це знак Божий, Сулеймане… Не можна зраджувати вiру Христа…

Палало дерево. У фосфоричному блиску грози було видно, як на морi чорнi щелепи вирiв крутились у шаленому танцi, налiтали на берег, намагаючись розбити його.



Був сонячний ранок, коли Ахмед-паша зайшов до кiмнати блiдоi змученоi Настi. Уклонившись, сказав:

– Благословенне будь iм’я твое, Роксолано Хюррем! Десятий i найбiльший султан Османiв, Сулейман – нехай столiттями тривае слава його, – даруе тобi свободу. Ти можеш уже завтра покинути його палати, столицю, державу. Тобi буде видiлено охорону, i ти поiдеш iз почестями. Можеш узяти з собою сто рабинь зi свого народу, яких вибереш на Авретбазарi!

Мовчки стояла приголомшена Настя. Вiзир був незворушний, як брила гранiтна.

Наступного дня Настя, зiбрана в дорогу, зустрiчалася з рабинями, яким Сулейман дарував свободу. Радостi жiнок, одягнених по-украiнськи, не було меж. Спiвали:

Рубай, сину, ясенину, добре клине буде,
Ой возьми си сиротоньку, господине буде.
Не з кождоi ясенини буде добре клине,
Не з кождоi сиротоньки буде господине.

Настя не могла стримати хвилювання. Потiм зупинилася, вклонилася жiнкам, якi йшли перед нею, повернулася до непроникно-суворого Ахмед-пашi, котрий стояв оддалiк iз почтом, пiдiйшла до сумного Мустафи, який стояв тут же в найкращому одязi, й вигукнула:

– Я залишаюся. Приймаю вiру вашого народу. Визнаю, що немае Бога, тiльки Бог Аллах, а пророк його Магомет!

Як грiм уразили цi слова Ахмед-пашу. Зблiд вiн, закусив губу.



…І знову нескiнченнi коридори гарему. Знову вiдсувалися завiси, рипiли дверi, миготiли прекраснi жiночi обличчя – i в кожному ненависть, чорна отрута. Коли ж вiдчинили дверi ii кiмнати – впало на неi щось чорне i волохате. Скрикнула Настя – а це собака з дерев’яним хрестиком, прив’язаним до спини. Заспокоiлась i приголубила тварину. Лапки собачки були в грязюцi, до дерев’яного хрестика крiпилася якась табличка. На табличцi був напис. Усього три слова: «Калим пiдкидьку з Украiни». Зрозумiла смiх i глузування з себе. І знову сльози, як нитки перлiв, полилися з ii очей.

Такою ii i побачив Сулейман. Радiсна усмiшка змiнилася тривогою:

– Що це? Звiдки вiн? Це для нас, мусульман, нечисте створiння!

– Це мiй калим, Сулеймане… – вiдповiла тихо. Гарна була навiть у сльозах, як весна, полита дощем. А внутрiшнiй бiль так у нiй горiв, як горить крiзь вiкна вогонь усерединi будинку.

Молодий падишах оглянув дерев’яний хрестик, табличку з написом. І вiдразу зрозумiв усе. З грудей вирвався крик обурення:

– О, Хюррем! Ти отримаеш такий калим, якого не було нi в однiеi з моiх дружин! А тi, якi придумали цей недобрий жарт – поплатяться за нього. Це, напевно, Махiдевран!

– Не карай нiкого, прошу тебе…

– Якщо страхом не винищу ненавистi до тебе, тодi вона вибухне ще страшнiше…

– Не роби цього…

– Чому?

– Тому що так учив Бог Христос.

– Як саме вiн учив?

– Вiн учив: любiть ворогiв своiх. Робiть добро тим, хто ненавидить вас…

– Який дивний ваш Бог… – похитав головою Сулейман. – Але ти тепер належиш Магомету…

– Прости тих, хто це зробив. Нехай це буде весiльним подарунком менi, як i свобода, яку ти дав менi i моiм сестрам… Спасибi тобi, великий султане…

І заходилися вони мити лапки кошлатому песику. Ось уже й усмiшка заграла на лицi Настi, яка тепер назавжди Роксолана Хюррем… Доторкнувся султан до ii руки – i жар охопив його. Обережно, нiжно поцiлував свою суджену. Роксолана заплющила очi… Свiт закрутився навколо неi.



Грала весiльна турецька музика, спiвали весiльнi пiснi, здiймався мiсяць над Стамбулом не раз i не двiчi, змiнювалися пори року – молода дружина свого Сулеймана цiлувала, всiм тiлом тремтiла, нiжнiсть i пристрасть дарувала, i про рiдну землю, i про сине небо, i про батька, i про матiр у розкошi забувала.

Любили одне одного Роксолана i Сулейман, i час зупинився для них. Нескiнченнiсть дотикiв, чарiвний шепiт, вiдкриття потаемного, краса наготи, сплетення гнучких, молодих тiл, божевiльний танець судом…

Постав перед палацом султана Дервiш. Чи привид це був, чи живий – сиве волосся його дiставало до стоп, а незрiзанi нiгтi вигляд мали, як кiгтi орла, а хода його була до танцю подiбна. І кричав вiн:

– О люди! Та з дружин падишаха, яка навеснi народить йому сина, в день Османськоi держави, в день рiчницi взяття Стамбула – стане султаншею Мiсафiр. Могутня султанша принесе народовi нашому багато добра i багато горя!

Султан проводив диван, коли вбiг до зали Гассан, упав перед повелителем на колiна:

– О великий… Ви наказали повiдомити…

– Хто? – султан пiдвiвся.

– Син! У вас народився син!

Радощам молодого батька не було меж. Не мiг iх стримати.

Настя лежала в гарячцi, коли в ii кiмнату вбiг Падишах. Подивився на сплячого сина, а потiм безшумно пiдiйшов до ii лiжка. Присiв поруч, узяв ii тендiтнi руки в своi i сказав лагiдно:

– Кохана моя… Сьогоднi вночi я склав тобi газель, але порвав його… Бо нiякi слова не можуть передати моi почуття до тебе.

– Не рви бiльше… – шепотiла Настя.

– Дякую тобi за сина, божественна моя, радiсть моя… Я так скучив за тобою… – Нiжнiсть переповнювала султана. – Як ти хочеш назвати нашого первiстка?

– Селiм, на честь твого батька… – ледве всмiхнулася Настя. – Вiн буде таким розумним, красивим i гiдним, як i його батько… А на свято його обрiзання ми запросимо володарiв рiзних краiн… Це буде таке свято… Сулеймане… Якби ти знав…

Щось хотiла сказати, але бiль пронизав ii. Застогнала, вiдкинулася на подушку…

Сулейман погладив ii гаряче обличчя й мало не навшпиньки вийшов iз кiмнати. А бiля Настi вже чаклували служницi й сивий лiкар за перегородкою, який тримав пульс султаншi, не смiючи дивитися на ii тiло…

Коли вона прийшла до тями, зажадала води i наказала невiльницям покинути кiмнату.

Довго вдивлялась у свого первiстка. Вiд болю мозок ii працював, як у лихоманцi. Раптом ii блiде обличчя порожевiло. Слабким рухом руки зачерпнула води i, обливаючи сина свого первородного, сказала тихо:

– Хреститься раб Божий – Степан – в iм’я Отця i Сина i Святого Духа. Амiнь…

Легенько вiдсунулася запона. Чиiсь очi здивовано дивились, як Роксолана перехрестила дитину тричi святим хрестом.

Хтось похитав головою i зник, як тiнь…

А Роксолана вiдкинулася на подушки – сили покинули ii.



Рiс синочок, названий Селiмом. Годувала, сповивала, колисала його сама Роксолана. Любила його. І батько, стриманий у почуттях Сулейман, розчулено брав на руки iхнього сина… З рожевоi крихти Селiм перетворився на малюка. Бiгав парком, уже починав говорити… Разом iз ним грався Мустафа, котрий пiдрiс i став серйознiшим.

У залi на тронi сидiла Роксолана. Поруч – вiзир. Обличчя Роксолани було вiдкрите, i видно було, як розквiтла вона, ставши дружиною i матiр’ю. Привели двох людей: блiдого, як смерть, господаря школи невiльниць Ібрагiма, який колись пригощав батогом золотоволосу рабиню, i вчителя Абдуллаха. Вони тут же впали на пiдлогу, а Ібрагiм поповз до Роксолани з криком:

– О всемогутня султанше Хюррем! Прости нас! Будь милосердною за тi… тi… У школi невiльниць… Хiба ми знали… О Аллах! – Подивився з надiею на вiзира, але той лише зловiсно посмiхнувся. Роксолана переступила через колишнього свого господаря, презирливо кинувши йому: «Встань i йди геть», а потiм пiдiйшла до Абдуллаха, який тремтiв усiм тiлом. Сiла навпроти нього так тихо i скромно, як тодi, коли ще була рабинею в Кафi. Ласкаво глянула на Абдуллаха, всмiхнулась i стала схожа на квiтку.

– Рада бачити вас, учителю Абдуллаху, – сказала султанша. – Я згадувала про вас. Прошу вас бути вчителем мого сина…

Сльози хлинули з очей поважного учителя Корану.

А коли султанша з Ахмед-пашею йшли коридором, великий вiзир дозволив собi з невдоволенням сказати:

– Ваша величносте, але вчителем вашого сина я призначив гiдного Амаль-пашу-заде… Нiхто не знае стiльки способiв читання Корану, як вiн… Із великим султаном це питання узгоджено.

– Я так вирiшила. З володарем трьох частин свiту я домовлюся.

Вони йшли далi. Ахмед-паша намагався стримати своi емоцii i все ж знову не змiг вгамувати роздратування:

– Змушений знову сказати вам, о найдостойнiша, не годиться вiльним жiнкам ходити з вiдкритим обличчям…

Роксолана тiльки весело розсмiялася:

– Ми говорили про це з султаном. І вiн не мiг показати менi мiсце в Коранi, де написано, що жiнки мусять закривати обличчя. Немае там цього! Та хiба мiг пророк дати такий наказ, якщо Аллах не наказав навiть квiтам закривати свою красу?

А коли виходили в парк, сказала султанша:

– Завтра поiдемо на невiльничий ринок, де мене купували, виберемо поблизу мiсце для лiкарнi, для iмарету, для тiмархане. Усе це для бiднякiв.

– Але в казнi немае для цього грошей, – зупинився здивований вiзир. – Ми давно не вели воен проти невiрних, i скарбниця порожня…

– Знову розоряти слов’янськi землi? Знову Украiну шматуватимуть вашi пси – кримськi татари? Завойовуйте Схiд! – Із гнiвом блиснули очi Роксолани. І закiнчила рiзко: – Знайдете грошi! Завтра поiдемо на Авретбазар!

По дорозi, уздовж стiни, гнали гурт невiльникiв. Кого тiльки серед них не було! Селяни i мiщани, дворяни i духовнi. Це було видно з iхнього одягу. Переважали украiнцi… Були серед них i козаки, що вирiзнялися чубами й шароварами. Бранцi йшли скутi або пов’язанi, як худоба, битi й замученi. Серед них був i Степан, змарнiлий, кошлатий, у пилу й грязюцi. З рани на нозi сочилася кров, i якийсь шолудивий пес усе намагався лизнути ii.

Назустрiч нещасним рухався ескорт Роксолани i Ахмед-пашi. Султанша, закутана в м’якi хутра, сидiла на зелених подушках, у рiзьблений лектицi. З болем дивилася вона на майбутнiх галерникiв, намагаючись приховати своi почуття вiд усюдисущого вiзира. Сонце грало в ii золотистому волоссi.

Кинув Степан погляд на цю лектику i остовпiв. Щось знайоме побачив вiн у цiй розкiшнiй жiнцi, хоча обличчя ii закривав бiлий яшмак. Сiпнувся, забувши про ланцюги, здавивши горло нашийником, придушено крикнув: «Насте! Це ти?». Але миттю отримав страшний удар колом, похитнувся…

Пiднялася Роксолана на пухових подушках, побачивши цю картину. Довго вдивлялася у раба, який корчився у багнюцi. Може, щось привидiлося iй… І знову вiдкинулася на подушках.

Ледве пiдвiвся Степан. Жилавий козак, товариш по ланцюгу, тягнув його вперед, i вiн, ледве пересуваючись, усе оглядався назад туди, де зникала жiнка – привид його надiй…

Не закриваючи обличчя, приймала Роксолана художникiв, тi малювали ii портрети, з будiвельником обговорювала макети – проекти iмаретiв, хамамiв, бували в ii покоях i поети, i артисти, i вченi… Гралася з дiтьми i кудлатим собачкою – ii «калимом»… Сидiла поруч iз Сулейманом, приймала послiв – i з Австрii, i з далекоi Росii. Пiдносили iй дорогоцiннi подарунки, i проводила вона переговорiв бiльше, нiж Повелитель трьох чвертей землi… Бачив усе це Ахмед-паша, лютував. Наодинцi з султаном намагався щось довести, але Падишах тiльки усмiхався…

Щаслива була Роксолана. Усмiхнена, життерадiсна, як сонце. Але i на сонце насуваються хмари…

Вранцi вийшла зi своiх покоiв – назустрiч iй Махiдевран. Напевно, чекала. Зiгнулася своiм пишним тiлом, очi вiдводить, зображуючи насолоду, i нiби випадково показала бiлу хустинку султана… Спалахнула Роксолана, зразу ж повернулася назад, а Махiдевран задоволено реготала…

Трохи пiзнiше Роксолана i ii син, одягненi в скромний дорожнiй одяг, попрямували до ворiт сералю. В руках у жiнки був вузлик i хустка-яшмак на обличчi. За нею бiг переляканий чорний евнух. Варта на воротах розгубилася… Роксолана нiкого не слухала, не бачила. Йшла вперед.



…Султан здивовано запитував Роксолану:

– Куди ти йшла? Що трапилося? Ти хвора?

Були в покоях Роксолани. Вона колисала малюка. Поклала його в колиску. Султан хотiв обiйняти Хюррем, але вона вiдсахнулася.

– Скажи, Сулеймане, ти мiг би бути iз жiнкою, якби дiзнався, що вона недавно була в обiймах iншого чоловiка?

Втупився в неi султан i вiдповiв жорстко:

– Нi.

– Ось i я не можу. Хотiла зробити те, що роблять жiнки в моiй Украiнi, коли iхнi чоловiки мають коханок. І я зроблю це!

– А що саме? – намагався не втрачати терпiння султан.

– Залишу твоi палати, столицю i державу. І не вiзьму з собою нi единоi прикраси, що ти менi подарував: нi перлову дiадему, нi персня з дiамантом, нi синьоi бiрюзи, нi одягу з шовку, нi грошей!

– Ти думаеш, моi люди не знайшли б тебе? – усмiхнувся султан.

– А якби спiймали, що б ти зробив? – знизала плечима Роксолана.

– Що? – вiдповiв здивовано. – Замкнув би в гаремi!

– За яким правом? Адже я вiльна! Ти менi свободу подарував, султане Сулеймане, котрого всi поважають i якого прозвали Законодавцем за його розум i мудрi закони.

Сулейман знову всмiхнувся:

– Але ти добровiльно вiнчалася зi мною. Знала, бачила, що я маю й iнших жiнок. Так чи нi?

– Так, але я думала, що ти залишиш iнших. Любов не терпить подруг! – тут уже вона вибухнула, i була дуже хороша в цьому вибуху i гнiвi.

– Чого ти хочеш? – запитав повелитель.

– Хочу жити з тобою, як це заведено в нас на Украiнi. Хочу, щоб ти вiдмовився вiд гарему!

Тут уже султан не витримав, i розгнiвався сам:

– Ти едина в моему серцi. Але вiдмовитися вiд гарему – це вже занадто. Такого нiколи не було в роду Османiв. Це ганьба для султана. Що скажуть моi пiдданi?

Настя подивилася на нього i сказала тихо:

– А як же пророк Магомет? Вiн довго жив iз однiею дружиною, Хадiджею…

Мовчав Сулейман. Тут уже Роксолана не витримала, погладила чоловiка:

– Я хочу любити тебе, як любила моя мати мого батька… допомагати тобi в твоiх державних справах, тому що iх дуже багато…

Султан уже веселився, мов юнак:

– Хто з нас завойовник – ти чи я? Ти отримаеш мiй гарем, а потiм прибереш до рук державу? А якщо я обману тебе з гаремом?

– Усi знають, – пiдвела всмiхнене личко, – що слово, дане Сулейманом, твердiше сталi.

– А ти нiколи ще не говорила менi неправди?

Знiяковiла, очi опустила:

– Одного разу…

– Коли? – здивувався.

– Тодi, вранцi… Бiля моря… Коли припливали рибалки…

Я сказала, що хочу iсти. Але я була сита любов’ю. Думала, що ти голодний, i соромилася запитати тебе…

Цi слова були, як мед, султану. Схопив дружину на руки, закружляв…

– Я виконаю те, чого ти хочеш! Забуду дорогу в гарем i бiльше не доторкнуся нi до однiеi жiнки, крiм тебе!



Роксолана гуляла в парку з сином Селiмом i Мустафою. Була привiтна з обома. І Мустафа – красивий, жвавий, як ртуть, хлопчик iз розумними очима – був добрий i ласкавий до свого брата. Боролися, бiгали один за одним. Кошлатий Калим бiля них. Смiх лунав на весь палац. Раптом до Роксолани, яка вишивала украiнський вiзерунок, поглядаючи на дiтей, пiдiйшла темна, як нiч, Махiдевран.

– Я все знаю! – крикнула. – Ти його зачарувала, проклята украiнко. Вiдьма! Прийшла з Чорного Шляху, без роду i племенi! І рано радiеш! Ти думаеш, що перемогла мене i весь гарем? Почекай! Ось стане мiй Мустафа султаном – подивишся! Нумо, синку, вiдiйди вiд цього недоноска Селiма!








Уражена Роксолана зблiдла. Переляканого Мустафу забрала служниця, а Селiм ухопився за матiр. Неподалiк кружляв розгублений Гассан.

– Чула про заповiдi Фатiха? – кричала розлючена черкеска. – Влада переходить у руки старшого сина, а всi його брати знищуються! Це закон! Рано чи пiзно Мустафа стане султаном – а твоiх синiв, хоч скiльки б iх було, задушать чорним шовковим шнурком! Ось таким! – вигукнула вона, розмахуючи шнурком. – А я буду валiде, матiр’ю султана! – кинула шнурок в обличчя Роксоланi i пiшла, гордо пiдвiвши голову.

Роксолана перевела погляд на вiзира, який щойно пiдiйшов i чув крики Махiдевран.

– Заповiдь Фатiха – це правда? – запитала його Роксолана.

– Так, о незрiвнянна Хюррем, – уклонився iй вiзир. – Мудрий султан Фатiх увiв таке правило, щоб позбутися братовбивчоi боротьби за владу, яка терзала нашу краiну. І тепер ми, вченi улеми, стежимо, щоб воно виконувалося обов’язково. Це робиться для загального блага.

– Але це було в минулому… Адже Сулейман нiкого не вбивав!

– Вiн був единим сином. У нього не було братiв, – спокiйно вiдповiв вiзир.

– Як можна вбивати невинних дiтей? – зблiдла, мов саван, Роксолана. – Це немислима жорстокiсть!

– Така доля синiв султана, о Роксолано Хюррем… – уклонився iй Ахмед-паша, насолоджуючись вiдчаем колишньоi рабинi. – У кожного свiй кiсмет (доля)!



…Султан гладив по головi тремтячу дружину:

– Заспокойся, люба моя. Заспокойся…

– Це просто жах, що говорить ця Махiдевран! – шепотiла. – Я не хочу ii бiльше бачити!

Поруч грався на килимi маленький Селiм. Султан подивився на нього i зiтхнув:

– Добре, я вiдправлю ii в далеку провiнцiю… Бiльше ти ii не побачиш. А ти доглядай за Мустафою. Вiн хороший хлопчик i дуже прихильний до тебе. Казав менi, що любить тебе бiльше, нiж свою матiр… Тому що Махiдевран зла i займаеться тiльки собою.

– Скасуй наказ Фатiха! – не могла заспокоiтися Роксолана.

– Цього я не можу зробити… – зiтхнув Сулейман. – Не бiйся. Поки я живий, нiчого з нашими синами не станеться. Ти менi подаруеш сина? – уткнувся обличчям у ii живiт, немов прислухався до нового життя. І раптом султан i його дружина побачили, як кумедно дерся на трон малюк Селiм.



Не могла заснути Роксолана. Мiсяць пробивався крiзь хмари, йшов дощ. Блискавки десь далеко пронизували море. Султанша встала, витягла з потаемноi схованки шматок парчi, у яку вона загорнула дорогоцiннi для себе речi – подертi шлюбнi черевички, сiрий невiльничий одяг, у якому вперше зустрiла Сулеймана, i срiбний хрестик. Узяла цей хрестик у руки… І побачила перед собою сумнi очi Богоматерi, хрест монастиря, бачила, як блискавка вдарила в дерево, пiд яким стояла вона з Сулейманом, i як вирувала внизу темна безодня моря…

Вранцi маленький Мустафа пiд наглядом евнухiв навчався скакати на конi. Роксолана вiдсунула вiконну запону i спостерiгала за хлопчиком з другого поверху.

Важким був цей погляд…

У руцi вона тримала чорний шовковий шнурок.



Падав дощ на землю християнську, що стогнала вiд Джихаду – священноi вiйни, яку вiв Сулейман. Вiн iхав розкислою дорогою, оточений вартою, а за стiною дощу гiгантським змiем тяглося за ним величезне вiйсько, про розмiри якого можна було здогадатися iз шуму, що супроводжував його, подiбного до морського прибою: було тут i хропiння коней, i скрип колiс, i крики начальникiв, i тупiт нiг, i дихання сотень тисяч людей.

Падишах iхав на чорному, як нiч, конi, пiд зеленим прапором Пророка, з мечем Магомета. Воiни, яких обганяв султан, зi страхом i повагою дивилися, як на образ, на непорушну постать Сулеймана, що сидiв на швидкому конi, як висока кам’яна подоба кари Господньоi, не звертаючи уваги на дощ. І були аги i пашi пишнiше одягненi, нiж iхнiй володар: нiякого металу, крiм твердоi сталi, не мав при собi, нiякого оздоблення не було на його одязi.

Сонце сiдало за обрiй. Султан мовчки стояв на пагорбi й дивився, як його моджахеди штурмували фортечну стiну. Хтось закидав хмизом глибокий рiв, а хтось уже дерся драбиною, падав, перелазив на стiну…

Навколо все було у вогнi й клубах диму. Ревли гармати, кричали люди…

Сулейман застиг нерухомо, здавалося, не слухав гiнця, який, упавши ниць, доповiдав про хiд жорстокого бою. Нарештi, султан побачив, як вiдчинилися фортечнi ворота, як рвонула туди кiннота i як затрiпотiв на вежi зелений прапор…

І впав володар половини свiту на колiна помолитися Аллаху за перемогу.



Роксолана сидiла на тронi, поруч стояв Мустафа, пiдрiс Селiм, а на руках вона тримала немовля Баязеда. Італiйський художник малював груповий портрет, милуючись усмiшкою султаншi, розмовляючи з нею своею спiвучою мовою, – Роксолана знала трохи i ii.

Втомлений Баязед вирвався з рук.

– Закiнчимо, дiти втомилися… – розпорядилася жiнка. – Дякую, синьйоре, чекаю вас завтра… Бiжiть… – звернулася вона до старших дiтей. – І слухайте вчителя Абдуллаха!

Дiти радiсно вискочили iз зали, а Баязеда забрала служниця.

Роксолана перейшла до iншоi зали, де разом iз Ахмед-пашею почала обговорювати макет iмарету й iнших будiвель бiля Авретбазару. Султанша вникала в усi деталi. З повагою i подивом дивився на неi будiвельник. Саме сюди евнух принiс на тацi папери. Роксолана вiдразу ж зламала печать – лист був вiд Сулеймана. Пробiгла очима, випросталася гордо i сказала Ахмед-пашi:

– Вiйсько султана взяло Будапешт! Нехай весь Стамбул, уся краiна знае про цю прекрасну перемогу! Я хочу роздати милостиню!

Коли в оточеннi охорони роздавала милостиню бiдним людям, сталося майже диво. Якась бабуся в убогому украiнському одязi прорвалася мiж коней яничарiв iз плачем i з монетою-милостинею в руцi: «Настуню, дитино!» – бiля лектики султаншi впала.

А молода султанша голосно скрикнула, зiстрибнула з нош у дорогих шатах, у пилу на колiнах перед матiр’ю стояла, руки iй цiлувала… Мовчав натовп, iще нiколи не бачив такого, укотре розгубилась охорона, неможливо було передбачити вчинки дивноi султаншi.

Посадила Роксолана матiр у лектику, i, мовчки обнявшись, обидвi плакали по дорозi до палацу…

А в палацi у прекрасних палатах Роксолана розпитувала чисто прибрану, смертельно втомлену, здивовану, але щасливу матiр:

– Як же ви, мамо, мене знайшли?

– Тому що два еврейськi купцi зi Львова дiзналися про тебе, сюди мене привезли… – насилу розповiдала мати. Вiд подорожi й радостi болiло ii серце. – Спасибi iм. Хорошi вони люди.

– Я iх щедро нагороджу… І не тiльки дукатами. До мене вже приходили посли з Єрусалима, просили полегшити доступ до iхньоi святинi, Стiни плачу… Тому присягаюся, мамо, що або я, або моi сини подарують еврейському народу iхню святиню, – твердо сказала Роксолана.

– А як же ти, доню, замiж за чужу вiру вийшла?.. Батько помер. Не витримав такого сорому… Грiх це великий, донечко… – хитала головою мати.

– Бiдолашний батько… Знаю, що грiх… – залилася слiзьми Роксолана. – Та полюбила я чоловiка свого понад усе…

Помовчала матiнка, потiм знову запитала:

– А як же ти живеш з iншими його жiнками… У вас же тут гареми… Ой, сором який… – скаржилася знову сива матiнка.

– Вiн менi вiрний, як i я йому… – ласкаво пояснила Роксолана. – Тому що цей султан не такий, якi були до нього… Вiн мудрий i порядний чоловiк.

– Мудрий i порядний? Так що ж вiн землю своеi дружини спустошуе? Замучили нас татари. Знову Рогатин спалили, всiх перебили… А коли була в Перекопi, там жид один на митницi все дивувався: стiльки людей вивезли з Украiни – невже хтось залишився? А вчора моi купцi говорили, що турки готують найбiльший похiд на Украiну… Заллють кров’ю нас, ми зникнемо з лиця землi.

– Це не султан готуе, то вiзир Ахмед-паша i яничари, над якими вiн поставлений… – хвилювалася Роксолана. – Слов’янськi землi для туркiв – це землi невiрних, i вiйна з ними – це священна вiйна… Невже Рогатин знову спалили?

– Правда, дочко, правда… – скаржилася бабуся. – Де ж онуки?

– Зараз iх принесуть… – сказала султанша. – А яка доля Степана мого? Його тодi захопили татари?

– Нi, врятувався… – мати розглядала пишнi покоi. – Зiбрав грошей, поiхав у Кафу тебе викуповувати i пропав. Не знаемо, що з ним, чи живий…

Зiтхнула Роксолана… Мати звернула увагу на вишивки з рiдними вiзерунками, хотiла щось запитати i раптом почала задихатись, iй стало зле.



…Дивна була ця могила з хрестом на мусульманському кладовищi. Сулейман, який повернувся з походу, стояв поруч iз Роксоланою, одягненою в чорне. Поклала на горбик землi свою вишиванку.

Мовчали. Сулейман переживав горе дружини. Сказала Роксолана:

– Мати говорила, що татари зовсiм розорили Украiну. Майже весь живий народ вивезли в рабство або винищили…

Раптово впала на колiна перед султаном:

– Перед могилою матерi заклинаю тебе, володарю свiту: не ходи на Украiну! Дай моiй бiдолашнiй батькiвщинi пiднятись! Я благаю тебе! Дай слово менi!

Довго мовчав Сулейман, грав жовнами. А потiм пiдняв Роксолану i тихо сказав:

– Султан Сулейман не битиметься з твоею Украiною. І нiколи бiльше не ставай на колiна. Ти – турецька султанша!

Селiм i Баязед гралися у смузi прибою пiд наглядом служникiв на чолi з Гассаном, а Роксолана сидiла пiд накидкою, писала вiршi. Тут ii знайшов суворий Ахмед-паша:

– Дозволь менi, о, султанша Хюррем, поговорити з тобою. Бо iншого разу може й не бути.

Роксолана вiдiрвалася вiд свого заняття й уважно подивилася на вiзира:

– Я слухаю тебе.

– Я знав Сулеймана ще хлопчиком, я його виховував. Нiколи ще Туреччина не мала такого достойного султана. Вiн створений для великих справ. Але йому заважае iх здiйснювати одна жiнка… Я багато терпiв, коли ця жiнка нехтувала нашими звичаями, почала вiдкривати обличчя, приймати у себе чоловiкiв, займатися будiвництвом, потiм вiдокремила гарем…

– Хто ж це така? – весело розсмiялася Роксолана. – Як вона посмiла?

– Ми довго терпiли це. Але не можемо терпiти бiльше втручання цiеi жiнки в державнi справи. Негоже жiнцi вирiшувати, з якою краiною воювати султану.

Роксолана мовчала. Вiзир вiв далi, свердлячи ii ненависним поглядом:

– А ще хочу нагадати цiй жiнцi, що доля ii дiтей у наших руках.

– Ти маеш на увазi, що ви вб’ете моiх дiтей, коли Мустафа сяде на трон? Але для цього треба, щоб Сулейман… щоб його не стало… Ти погрожуеш менi смертю мого чоловiка? І не боiшся? – Роксолана зблiдла.

Вiзир помовчав, презирливо дивлячись на жiнку, i вiв далi:

– Я не боюся нiчого. Люблю султана бiльше за тебе, бо нiколи його не зраджував, як ти. Заповiт Фатiха не скасувати. Рада улемiв усе одно залишить живим одного старшого сина, коли вiн сяде на престол… Але це в майбутньому. А я маю на увазi день сьогоднiшнiй. Гнiв Падишаха й улемiв буде безмiрний, коли вони дiзнаються, що твоi дiти хрещенi в християнську вiру! Нiхто iх не врятуе!

– Це наклеп! – схопилася Роксолана. – Баязеда я не…

– А Селiма? – спокiйно запитав вiзир.

– Не пам’ятаю… Я була тодi в пологовiй гарячцi, трохи стало легше… Хто тобi це сказав? – остовпiла вiд найсильнiшого страху за свого сина.

Вiзир помовчав. Роксолана поглянула на берег, де чорний евнух неодноразово кидав погляди в iхнiй бiк.

– Гассан? – здогадалася Роксолана. – Цей пiдлий боягуз…

– Я не хочу завдавати болю моему володаревi, – сказав вiзир. – Гассану я дав грошi за мовчання, i я мовчатиму, якщо ти не втручатимешся в державнi справи.

Роксолана на мить замислилася. Ще раз глянула на берег моря, на Гассана i служникiв, якi були його людьми… Прийняла рiшення i миттево заспокоiлася. Сказала холодно:

– Добре. Немае iншого виходу.

Покликала дiтей i пiшла в палати.



Султан проводив Раду Дивана, коли почувся якийсь шум бiля дверей. Усi здивовано прислухались. А за дверима стояла Роксолана з дiтьми i яничари. Ага охоронцiв стояв перед дверима i знiяковiло говорив:

– О, Радiсна Мати принцiв! Сюди не можна жiнкам! Іще жодна сюди не ступала… Падишах зайнятий суддiвськими справами. Я не можу його турбувати!

– Я теж хочу суду! – крикнула. – Над розбiйниками, якi сваволять у палатi Падишаха! – сказала твердо, пiдходячи до дверей. Ага став на колiна перед нею. Увiйшла до суддiвськоi зали зi сльозами, але так твердо, нiби сама збиралась у ньому судити. Увiйшла i закричала:

– Урятуй дiтей своiх! Я боюся повертатися в гарем!

Султан устав iз престолу.

– Що це? – запитав голосно i пальцем дав знак усiм, щоб покинули залу. Збентеженi достойники виходили, оглядаючись, як на диво.

– Що сталося? – запитав стурбований султан. – Хтось заподiяв зло тобi або дiтям? – гнiв уже з’явився в очах.

– Нашим дiтям! – цiлувала iх i обливала слiзьми.

– Хто посмiв? – тихо запитав султан, спостерiгаючи за синами.

– Ахмед-паша!

– Мiй вiзир Ахмед-паша? Це ж достойна людина… вiн виростив мене… Не може бути!

– Ти менi не вiриш? – закричала дружина. Дiти розплакалися.

– Що ж вiн зробив? Що? – запитав султан. Блiда, але рiшуча Роксолана кинула:

– Вимагав, щоб я не втручалася у твоi справи… Інакше…

– Як це вимагав? Інакше що?

– Що вiдкрие перед людьми i тобою…

– Що вiдкрие? – перервав ii в обуреннi.

– Що я охрестила твоiх синiв, – вибухнула. – І iх стратять.

– Охрестила?..

– Нi, це вигадка! Це нiкчемний наклеп Ахмед-пашi й пiдкупленого ним Гассана!

Вiн зiтхнув.

– Я знаю, що вiн проти тебе… Але щоб дiйти до такого… це б викликало бунт яничарiв, – похитав головою. – Обидва злочинцi мусять померти. Тiльки справедливiсть вимагае iх вислухати!

Роксолана встала i сказала:

– Роби суддiвську справу твою!

Схилилася так, як людина, що мае повну правду за собою i не боiться вироку.

– Варта! – грiзно крикнув султан. – Негайно посадити Ахмед-пашу i Гассана!

…Коли Роксолана йшла коридором, бачила, як вели збожеволiлого вiд страху Гассана у в’язницю. Вiн весь час кричав вiд жаху:

– Все неправда! Великий вiзир Ахмед-паша звелiв менi так говорити! І обiцяв за це багато грошей! І будинок у Скутарi! А це все неправда, що я говорив!

Роксолана почула це i ледь помiтно всмiхнулась. А вiзира зустрiла, коли виходила через ворота Джеляд-Одаси. Ахмед-паша йшов твердим кроком, не удостоiвши поглядом Роксолану. Вона подивилася йому вслiд i покликала до себе ватажка нiмих-дiльсизiв. Дала чорний шовковий шнур i показала кивком на вiзира. А пiсля того як вийшла з ворiт i ворота за нею зачинилися, почула здавлений крик…

Не здригнулася. Не вiдчувала жодноi провини, бо захищала дiтей.

Увечерi була у своiх покоях iз дiтьми. Молилась Аллаху бiля кадильницi, в нiжних клубах диму. Прислухалася до якихось глухих звукiв.

У молитвi ii i застав заклопотаний Сулейман.

– Що це за звуки такi? – запитала його Роксолана.

– Яничари сваволять… – сказав Сулейман. – Як дiзналися, що Ахмед-пашу стратили i ще й без заслуховування… Як ти могла це зробити?

– Вiн посмiв погрожувати дiтям твоiм! – блиснула очима Роксолана. – Але у тебе е Гассан!

– Я його допитав, – сказав султан. – Вiн усе сказав. – І уважно подивився на дружину.

– Що сказав? – запитала спокiйно.

– Ахмед-паша наказав йому обмовити тебе i грошей дав…

– Де зараз Гассан?

– На днi Босфору…

Дивнi звуки наближались. Уже можна було почути удари в барабан, у щось металеве, ревище голосiв, виднiлася заграва вiд смолоскипiв… Сулейман пiдiйшов до вiкна, в яке було видно пожежу, клуби диму. Роксолана кинулася до переляканих дiтей.

У дверi постукали. Увiйшов стурбований евнух, упав на колiна перед султаном:

– Мiй пане! Охорона передае, що яничари наближаються. Збунтувалася майже вся казарма, вимагають видати iм султаншу Роксолану. І щоб великий султан вiв iх на вiйну з невiрними.

– Вимагають видати Роксолану? – схопився, як лев, султан. – Зброю менi! Передайте яничарам, що я вийду до них. – Потiм обернувся до дружини: – Не бiйся нiчого. Хай там що, сюди вони не прийдуть. Не посмiють. Я пришлю сюди Мустафу.

І стрiмко вийшов. Роксолана зi страхом дивилась у вiкно.

Султан сам, без охорони, iхав на бiлому конi, вкритому зеленим прапором, просто в центр палацовоi площi. Там горiло багаття, i в клубах диму можна було розрiзнити маси людей. Яничари били в барабани, били в мiднi казани i ревли, як шайтани. Можна було почути в цьому вирi:

– Ця клята Роксолана нашого султана зурочила!

– Чаклунка!

– Нам не платили вже рiк!

– Худоба краще живе!

– Веди нас на Украiну!

– Вiддай Роксолану по-доброму!

– Все спалимо!

– Де наш Ахмед-паша?

– Де царевич Мустафа?

Доскакавши до центру, султан спiшився, пiднiс руку. Все стихло. І направили на султана шаблi i списи. А падишах тихо i спокiйно сказав:

– З усiма говорити не можу. Нехай виступлять три провiдники!

Вiдразу ж виступили три бувалi аги i стали всерединi кола з мечiв.

Затягнулося мовчання. Раптом Падишах, не сказавши нi слова, блискавичним рухом руки вихопив шаблю i трьома ударами на мiсцi зарубав усiх трьох так скоро, що нiхто й отямитися не встиг.

Скрикнув натовп…

У покоях Роксолани перебував i Мустафа в повному обладунку царевича. Вiн заспокоював, як мiг, молодшого Баязеда. Жiнка дивилася на заграву ночi, прислухалася до несподiваноi тишi, а потiм знову все наповнилося криками.

І знову в покоi вбiг, вже не стукаючи, переляканий евнух:

– О султанше! Кажуть, що нашого повелителя вбили!

Потiм упав на колiна перед малим Мустафою:

– Тепер ви, о божественний Мустафо, наш султан! Яничари, якi люблять вас i поважають, величають вас! Вони вимагають видати iм Роксолану Хюррем та ii дiтей. Інакше всiх нас… І все тут спалять… Що робити?

– Геть, собако! – крикнув на нього Мустафа i вийшов перед Роксоланою, витягнувши свою маленьку шаблю.

Роксолана була перелякана на смерть. Судорожно притискаючи дiтей, вона дивно подивилася на хлопчика, що стояв перед нею i прислухався до крокiв у коридорi. А вони наближались, як i збудженi голоси людей.

Дверi вiдчинились, i на порозi з’явився Сулейман, увесь закривавлений. Кинувся до Роксолани i дiтей.

– Усе позаду! – сказав султан. – Вони кинули зброю i вимолюють прощення…



…Сидiли удвох на березi неспокiйного моря. Догоряли вогнища, стихала нiч.

– Що ти зробиш iз ними? – запитала Роксолана.

– Передам у вiйськовий суд. Усiх iх буде страчено. Можна помилувати злочинця i навiть убивцю, але не можна помилувати вiйсько, що враз учинило бунт. Їх трупи кинуть собакам.

– Це жорстоко, Сулеймане!

– Але справедливо. Народ, який змилуеться над бунтiвниками, що повстали проти влади, даноi самим Аллахом, сам буде розтерзаний голодними псами.

Роксолана затулила обличчя долонями:

– Сьогоднi найстрашнiший день у моему життi. Знаеш чому?

– Чому?

– Тому що я сьогоднi побачила майбутне своiх дiтей. Як тiльки Мустафа сяде на престолi, моiх дiтей задушать? – Голос ii зривався. – Скасуй закон Фатiха!

Султан обiйняв ii:

– Цього не можу зробити… Адже це вирiшуе рада улемiв пiсля смертi султана. Але поки я живий, не бiйся за дiтей.

Роксолана випросталась i сказала рiзко:

– Ти бездушний i жорстокий! Ти вважаеш себе центром свiту! Думаеш, усе зникне пiсля твоеi смертi? Але дiти залишаться! Навiщо я iх народжувала?

У свою чергу випроставсь i Сулейман. Вiн сухо мовив:

– Хiба можна так говорити iз султаном? Султан думае про долю держави. Мусить бути кiлька спадкоемцiв, тому що е хвороби, нещаснi випадки… А коли вибирають на престол старшого з тих, що вижили, тодi решта вирушають у царство вiчного блаженства… Така доля у синiв султана. Мектуб – так заведено… Інакше брат пiде на брата, i вiйни знищать державу… Розумiеш? Сумно, що ти думаеш про дiтей бiльше, нiж про чоловiка. Тому що дiти вмирають, народжуються, а чоловiк один. Тим бiльше, якщо вiн – султан.

Роксолана дивилася на нього з подивом, нiби вперше вiдкрила в ньому щось небачене. Потiм вiдвернулася, спрямувавши погляд на море.

Мовчала. Сутенiло море, нескiнченне i загадкове.

Хвилi раз по раз розбивались об берег, розпадаючись бiлою пiною.

Уперше за багато рокiв Роксолана i Сулейман сидiли поруч вiдсторонено. Кожен думав про свое. Нарештi жiнка сказала:

– Дозволь менi здiйснити паломництво у святi землi, в Мекку, хочу помолитися перед труною Пророка. Подякувати йому за сьогоднiшне твое спасiння, за твою мужнiсть. Хочу попросити вибачення за моi грiхи, якi були i ще, може, будуть…

Султан зважив ii слова i холодно вiдповiв:

– Це мудро. Непотрiбнi розмови про тебе вщухнуть. Усi правовiрнi будуть хвалити розум i благочестя твое.

– Я хочу взяти з собою своiх дiтей, Мустафу. Нехай будуть ближче до Пророка.

– Бережи iх… Це дуже важка i небезпечна подорож, через пустелi та гори. Там i розбiйники, i звiрi дикi. Я тобi дам хорошу охорону.

Розмовляли, не дивлячись одне на одного. Море розбивалося бiля iхнiх нiг.



Гори, випаленi вулканiчним вогнем, пiдносилися до неба. Кам’яна пустеля дихала жаром. Попереду йшов бедуiн у бiлому бурнусi, за ним Роксолана, Мустафа, охорона. Люди були виснаженi, на жiнцi подерся одяг, але вона вперто йшла вгору.

Увечерi на кам’яному плато розбили табiр. Потомленi люди, всi, окрiм варти, спали, а Роксолана сидiла, дивлячись на тривожно-кривавий захiд сонця. Потiм перевела погляд на сплячого Мустафу.

Наставала нiч. А вранцi Роксолана, з чорними колами пiд очима через безсонну нiч, сказала Азi яничарiв:

– Я хочу пiднятися на вершину цiеi святоi гори. Помолитись. А ви залишайтеся тут.

Упав на колiна мужнiй воiн:

– Даруйте, могутня султанше Роксолано Хюррем, великий султан наказав супроводжувати вас усюди… І ви до того ж утомилися… Чи не краще повернутися в табiр, де вас чекають дiти…

Але Роксолана була непохитна:

– Тут уже недалеко.

Коли вона вiдiйшла досить далеко, Мустафа скочив на ноги i кинувся за нею. Дорогу йому хотiв перепинити ага, але спритний царевич вислизнув iз його обiймiв i гнiвно крикнув:

– Як ти смiеш! Я пiду з Роксоланою! А вам наказую чекати нас тут!

Султанша зупинилась i мовчки чекала хлопчика. Стражник низько схилив голову перед спадкоемцем престолу…

Коли дерлися на вершину ледь помiтною стежкою, Роксолана увесь час поглядала на хлопчика, який спритно пiднiмався, чiпляючись за гостре камiння.

Над ними висiло небо, вицвiле вiд спеки. Кружляв орел. Пiд ними розкинулися дикi скелi найрiзноманiтнiших форм i кольорiв – нiбито якийсь гiгантський скульптор створив тут образ первозданного хаосу.

Усе ближче до вершини… Раптом зблiдла Роксолана – оступилась i зрушила камiнь, який ударив по руцi хлопчика. Вiн закричав, утратив рiвновагу i покотився до краю прiрви. Але в останню мить учепився однiею рукою за гострий камiнь. Друга його рука i ноги ковзали гладенькою скелею, не знайшовши опори.

– Роксолано… – крикнув. – Роксi…

А султанша стояла нагорi, нерухомо. Секунди перетворилися на вiчнiсть. Заплющила очi. На ii обличчi вiдбивалася страшна боротьба, яка вiдбувалась у душi… Вона насилу розплющила очi – у них був вираз смертельноi муки.

– Допомо… – кричав хлопчик, не маючи можливостi видертися на плато. Камiнь пiд його рукою хитнувся…

Подивився на Роксолану – очi iхнi зустрiлися. Здригнулася. Вона кинулася до Мустафи, в останню мить схопила його, притягла до себе. Обiйняла, пригорнула до грудей…








Коли спустилася вниз, запитала бедуiна-провiдника:

– На цiй горi живе дервiш, який передбачав появу султаншi Мiсафiр. Де його знайти?..



Ішла кам’янистою стежкою до дервiша сама. Вечорiло… Божий старець молився у своiй печерi, посеред якоi горiло багаття. Сиве волосся дервiша дiставало до нiг, а занедбанi нiгтi були схожi на кiгтi орла. Привiталася з ним i запитала, опустивши очi, як молiльниця:

– Ти, Божий старцю, лiкуеш хворе тiло i хвору голову? Ти пророкуеш майбутне?

Старець пiдiйшов, пильно подивився на неi, в ii очi.

Свiт закрутився перед Роксоланою… Прийшла до тями, коли вже сидiла на кам’янiй лавi, а старець щось кидав у вогнище.

– Ти знаеш, хто я? – тихо запитала його Роксолана.

– Знаю, о, султанша Мiсафiр… Ти – наймогутнiша з жiнок свiту.

– Знаеш, що мучить мене, рве мое серце?

– Знаю, дочко моя.

– Так скажи менi… Що буде з дiтьми моiми?.. Чи Мустафа, син Сулеймана, сяде на престолi батька i дiда свого?

Обличчя старця спохмурнiло. Кинув у вогонь iще якiсь зернятка:

– Дивися сюди…

У бiлих клубах диму, у вiдблисках вогню почали з’являтися перед Роксоланою невиразнi видiння, якiсь обриси предметiв, людей…

І чуе голос Роксолана, чи старця, чи когось iншого, слова якого, вiдлунням повторюються в ii головi:

– Мустафа… син Сулеймана… законний спадкоемець його… не сяде на престолi… батька i дiда свого!..

– Чому? – чуе Роксолана свiй голос.

– Уб’е його могутня султанша Мiсафiр!

Роксолана знепритомнiла. Прийшовши до тями, запитала:

– Як?

– Рукою мужа свого… i батька Мустафи…

– Ти знаеш ii план? – закричала Роксолана iз забобонним страхом.

І бачить вона Мустафу, дорослого, чоловiка середнiх рокiв, налитого чоловiчою красою… Вченого, що пише якiсь листи… Сулеймана, постарiлого, сивого, що показуе цi листи синовi…

– Бачу, бачу, моя дитино… Минають роки… Бачу царевича Мустафу… його звинуватять у змовi проти батька… звинуватять у тому, що вiн захотiв зайняти престол… бачу вченого… який пiдкуплений султаншею Мiсафiр… пiдробляе листи безневинного Мустафи… пiдробляе так майстерно, що i сам Мустафа… не змiг перед батьком… вiдрiзнити своi листи вiд пiдроблених. І гине Мустафа смертю безневинного…

Дивився на Роксолану дивний старець, очi якого блищали в екстазi, i щось шепотiв. Побачила Роксолана, як у присутностi Сулеймана нiмi кати дiльсизи накинули на шию Мустафи чорний шовковий шнурок i задушили сина на очах у батька…

Тяжко переживав цю кару Сулейман… Повернувся до Роксолани i дивився в ii душу.

А голос вiв далi:

– А сяде на престол син Мiсафiр – Селiм… Його молодшого брата Баязеда буде знищено… А потiм стане султаном онук Мiсафiр – Мурад… i за його наказом задушать дев’ятьох його братiв…

У клубах диму йшов до Роксолани ii чоловiк Сулейман, простягаючи до неi руки, немов благаючи про щось…

– Коли загине безневинний Мустафа, тодi почнеться розбрат у державi Османiв… І повiльно згасне його велич…

Пiдвелася Роксолана. Довго мовчала, опановуючи себе. Блiда, як береза, оповита снiгом.

Мовчала довго, дивлячись на вогонь. Сказала тихо:

– Вiд любовi не змогла врятуватись… А чи зможу я врятуватися вiд долi?

Повiльно вийшла з печери. Постарiла вiдразу на десять рокiв.

Коли сiдало сонце за хмари, сотворила вечiрню молитву. Поруч iз нею – Мустафа, Селiм, Баязед. Вiддалiк – служники.

Сидiли на горi, на кам’яному плато, на молитовних килимках обличчям до Мекки.

Перед нею розстилалося пiвсвiту, яким вона повелiвала.

Перед нею стелилися столiття. Вона була iхньою володаркою.

Перед нею простелилася доля, але вона не була ii володаркою.

«Аллаху Акбар! Ла iллага iл Аллах! Ва Магомет расул Аллах», – шепотiли ii губи, але душа ii вимовляла iншу молитву. І бачила вона рiдну Украiну, Рогатин, церковцю з хрестом, i лик Богородицi…

Як жива, дивилася на Роксолану Божа Матiр, тримаючи у своiх руках Немовля, i не вiдомо було, що саме в ii сумних усе розумiючих очах – засудження чи прощення…




Бастард





Пролог


Темноi холодноi ночi двое стояли на мурi, й довгим i страшним було iхне очiкування.

– Чи готовi воiни? – запитав той, що носив на сивiй головi чотиризубий княжий вiнець. – Чи заряджено катапульти i чи кипить смола?

Лучники завмерли бiля бiйниць, i готовi були катапульти, i смола пузирилася в чорних чанах.

– Що ти там бачиш? – запитав вiнценосний у того, хто стоiть поруч, бо той мав силу бачити в темрявi, i на сто верст уперед, i на десять лiктiв пiд землею.

– Бачу, – вiдповiв той, – бачу незлiченнi загони, i сталь палахкотить при свiтлi смолоскипiв, i веде iх твiй син.

Вiнценосний розреготався:

– Скорiше земля розколеться, як гнилий горiх, нiж вiн добереться до наших стiн!

А вiтер вив, i вiд кожного смолоскипа тягнулася чорна стрiчка диму.

– Що ти бачиш тепер? – знову запитав князь.

– Бачу, дiти моi, як пастки, прихованi в землi, жадiбними пащами хапають воiнiв, пожирають iх разом iз панцирами, i крик та стогiн здiймаються над лiсом. Половина вiйська загинула, але твiй син уцiлiв.

– Скорiше небо згорнеться в сувiй, нiж вiн вiзьме замок! – розсмiявся князь.

А нiч ревла, i мчали по небу клаптi хмар, i далеко ще було до свiтанку.

– Скажи менi, що ти бачиш зараз? – запитав вiнценосний, i вiтер здибив його сиве волосся.

– Бачу, – тихо сказав той, що стояв поруч, – як б’ються з вiйськом змii та хижi птахи, як падають нашi вороги, але iншi ступають по iхнiх трупах. Бачу море iхнiх смолоскипiв; бачу роти, роззявленi в бойовому кличi. Ось дiти моi, жадiбнi жовтi марева, убивають iх цiлими загонами, але твiй син уцiлiв, за ним рухаються тi, що залишилися живими!

Князь звiв кулаки до неба:

– Скорiше лiси проростуть корiнням догори, скорiше рiчки здiймуться на диби, скорiше мати пожере немовля, нiж вiн отримае вiнець!

І ось уже всi, хто був на стiнi, побачили вогнi смолоскипiв i блиск сталi.

– Що ти бачиш тепер?! – люто вигукнув князь, але спiврозмовник не вiдповiв – iз середини лоба його стирчала стрiла.

І тодi закричав князь, закликаючи до бою, i луною вiдгукнулися його воiни, а тi, що прийшли з вогнями, рушили на приступ.

Залiзнi гаки впивалися в камiнь, як хижi пазурi впиваються в плоть. Струмками димiла кров, i потоками лилася гаряча смола. І вiдступили вiд стiн тi, що прийшли, i великi були iхнi втрати. Переможно закричав князь – але кинджал встромився йому в спину, тому що син його таемно проник у замок через пiдземну нору.

І впав князь, i скотився вiнець iз його голови, i безлiч рук потягнулося до вiнця – але тi, що торкнулися його, вмирали на мiсцi. І закричав княжий син, i голос його розкотився, подiбно до грому:

– Княжа кров у моiх жилах! Спадщину – тiльки спадкоемцевi!

І схопив вiнець, i настромив на голову, й тi, що прийшли з ним, пiднеслися духом, а оборонцi втратили мужнiсть…

І настав свiтанок, i зграi ворон зрадiли, злетiвши на княжий бенкет. І чорними клубами здiймався дим, i сходини зробилися слизькими вiд пролитоi кровi.

І сказав чаклун, що всю нiч помирав зi стрiлою в лобi, – бо довго, дуже довго помирають чаклуни:

– Прокляття на весь рiд ваш i на всi його колiна. Навiки, навiки сини вашi будуть убивати своiх батькiв. Проклинаю i пророкую: навiки.









1


Сонце стояло вже високо, коли вiн, голодний, кинув заплiчний мiшок у траву.

Нiколи в життi вiн не бачив такоi трави – густоi, лискучоi, як шерсть ситого i здорового звiра. Йому здавалося, що все тут лиснiе вiд задоволення – i дерева, здоровеннi, в три обхвати, i нелякана звiрина – он польова миша дивиться i не боiться, – i птицi, i бiлявi квiточки…

Вiн iще раз озирнувся i, гмикнувши, потягнув iз пiхов меч.

Укотре серце його солодко завмерло, коли без звуку, без скреготу свiту явилося широке ясне лезо, зловило плоским боком сонячний промiнь i вiдправило його Станковi у вiчi.

Вiн примружився.

Тягар, який лежить у його долонi, був силою i владою. Жолобок на мечi був прямою дорогою, з якоi не звернути. Щасливо всмiхнувшись, вiн зробив бойову стiйку.

Перша позицiя. Друга позицiя. Удар – вiдсiч. Удар – противник уражений у плече. Вiдсiч удару ззаду… Пiдступний негiдник! Розворот… Серiя ударiв, противник стiкае кров’ю, але лiзуть новi й новi, тож меч у його руцi перетворюеться на блискуче залiзне вiяло…

Вiн не втомлювався. Вiн узагалi нiколи не втомлювався, кисть його оберталася з шаленою швидкiстю, i гуло повiтря, розiтнуте лезом. Раз – вiд лiктя, два – вiд плеча, круговий захист…

– Пiдходьте! А-а-а! Отримали? Ще хочете? На! На!

Крики народжувалися самi, i вiн не пам’ятав, що кричав. Вiн був сильний i, звичайно ж, смертельно небезпечний, i вiд того, що вiн сильний i небезпечний, вiд скаженоi радостi м’язiв йому хотiлося заспiвати, але хто ж спiвае пiд час бою?!

– Небо на помiч! – почулося з-за спини.

Станко ще нiчого не встиг подумати, а тiло його вже розверталось i меч уже пiднiмався назустрiч голосу. Вiн повернувся i завмер у бойовiй стiйцi.

Той, хто налякав його, позадкував за темний стовбур i звiдти пробурмотiв примирливо:

– Тихо, хлопче, мир… Мир, хлопче! Що ти…

Станко перевiв дух. Меч у його руцi трохи опустився, i той, що ховався за стовбуром, тут же осмiлiв i виглянув.

Йому, схоже, було далеко за сорок, i був вiн не те щоб худий – сухорлявий, i не те щоб бородатий – так, зарослий дуже густою щетиною.

– Що ти, хлопче, я ж не стражник, придивись як слiд…

Станко i без того дивився обома. На незнайомцевi були вовнянi штани, ретельно заправленi у високi черевики на шнурiвцi, невизначеного кольору сорочка i бувала шкiряна безрукавка; на поясi довгий кинджал у пiхвах.

– Прибери свою iграшку, хлопче… Ну, промишляеш – i промишляй собi – менi байдуже…

Станко опустив меч.

– Я не браконьер, – сказав вiн хрипко.

– Так? – здивувався незнайомець. – Ну, тодi гуляв, значить, i заблукав… у землях князя Лiго, на якi якщо хто ступив – ноги вiдрубують…

У душi Станка ворухнулася холодна змiйка, i тому вiн сказав дуже голосно:

– Не лякай. Не боюся.

Незнайомець реготнув. Ступив уперед – i красномовно подивився на меч Станка. Той картинним жестом загнав зброю в пiхви.

Незнайомець наблизився. Очi його виявилися блакитними – настороженими й глузливими водночас. Очi цi за секунду оббiгли Станка з голови до п’ят – i повернулися, щоб повторити огляд ретельнiше.

– Здалеку ти прийшов, чи що? – поцiкавився недбало, глянувши на стоптанi Станковi черевики.

– Прийшов, звiдки дорога лежала, – вiдгукнувся Станко в тон.

Незнайомець глянув у вiчi йому – цього разу скрушно i дбайливо:

– Землi тут багатi, це вiрно… Та тiльки повертайся, хлопче. Добре ще, коли просто ноги вiдрубають, правду кажу тобi! Упiймали тут нещодавно одного хлопця, теж у землях князя промишляв… Слухай, iди скорiше, поки цiлий, добре?

Деякий час вони просто дивились один на одного.

– На меч свiй сподiваешся? – запитав незнайомець тихо. – Та це ж на один твiй меч тут кiлька сотень знайдеться…

– Дбайливий ти, – Станко знову посмiхнувся. – А сам хто такий? Лiсовий дух? Король дiброви?

– Я?

Станко побачив, як дбайливий вираз ув очах незнайомця змiнюеться новим – схоже, це була трохи перебiльшена покiрнiсть долi:

– Я?

Вiн винувато розвiв руками, як селянин, який повернувся з базару без виторгу в кишенi. Схилив голову на плече, всiм своiм виглядом показуючи: я браконьер i е, i не приховую цього, адже передi мною не стражники, а шмаркатий хлопчисько, хоча i здоровий, i з мечем…

Станко пирхнув i пiшов за своiм заплiчним мiшком.

– Стривай! – закричав йому вслiд незнайомець. – Ілiяш мене звати… У тебе сильце чи сiтка?

– Я не браконьер, – заявив Станко, закидаючи мiшок за спину.

– Та облиш… Послухай, не втiкай, ти мене боiшся, чи що?

– Тебе?! – Станко обернувся, заготовивши на обличчi зарозумiлу гримасу, яка тут же, одначе, випарувалася, тому що цей самий Ілiяш тримав у опущенiй руцi тушку зайця, що казна-звiдки взялася.

Живiт Станко жалiбно заплакав. Ілiяш вiтально хитнув тушкою, як квiткарка весiльним букетом:

– Засмажимо за традицiею… Завтра – невiдомо що, раптом – стражники або вепр там скажений… Я ж бачу – ти не зрадник, хороший хлопець, тiльки дуже вже молодий…

Станко помовчав.

– Це вiрно, – сказав вiн нарештi, знiмаючи з плечей мiшок, – я не зрадник.

Ілiяш особливо ретельно вибирав мiсце для багаття – на пiску, в улоговинцi, щоб слiдiв не залишити i щоб дим не був помiтний здалеку. Заець, смажений на рожнi, виявився справжнiм князiвським зайцем – жирним, смачним, i Станко ледь не вiдгриз собi пальцi, розправляючись iз нiжним заячим боком.

– Добре живе… князь, – бурмотiв вiн, працюючи щелепами, – солодко iсть… м’яко спить, напевно…

Ілiяш посмiхнувся:

– Не без того… Князю що – усiх зайцiв не зжерти… Так напустив же стражникiв-псiв: травичку йому не зiмни, рибку йому не злови, зайчик такий ось – життя може коштувати… Та не хвилюйся, iж, iз Ілiяшем не пропадеш, Ілiяш бувалий звiр…

– Отож-бо я дивлюся, – Станко кинув у прогорiле багаття начисто обгризену кiстку, – тож бо я дивлюся, земля тут масна, сита така земля…

– Авжеж, – Ілiяш потягнув до себе свiй худий заплiчний мiшок, – авжеж, земля тут, як хороша наречена – багата i незаймана… Самих зайцiв плодиться, як мишей у пiдпiллi… Нi ж, нехай iх краще вовк розiрве, нiж добрi люди, ми ось, засмажимо… нишпорять i нишпорять, дозорцi, пси, щоб земля пiд ними провалилася…

Ілiяш плюнув, уклавши в свiй плювок увесь праведний гнiв на ненависних йому стражникiв. Вiдсапався, примружившись, глянув на небо – i витягнув зi свого мiшка неабияких розмiрiв баклажку. Оцiнююче глянув на Станка, неспiшно вийняв корок iз вузькоi шийки i потягнувся носом до отвору, що утворився.

Станко дивився, механiчно облизуючи пальцi. Ілiяш утягнув носом повiтря, напiвзаплющив вiд щастя очi, i обличчя його освiтилося зсередини неземним блаженством.

– Так, – сказав вiн, нарештi опускаючи баклагу. – Вiрна подружка моя… Такого, хлопче, жоден пес iз варти, нi навiть князь у його замку не куштували, ось…

Вiн остаточно заплющив очi, нiби вiдмовляючись од земних поневiрянь, пiднiс шийку до рота i дбайливо, як юнак, який уперше цiлуе кохану, торкнувся ii губами.

Суха його шия здригнулася раз, удруге… Станко чогось рахував ковтки.

Нарештi Ілiяш угамувався. Вiдняв баклажку вiд рота. Видихнув. Оглянув свiт абсолютно щасливими очима. Скоса глянув на Станка – i вiдвiв погляд.

– На, – сказав неохоче. – Скуштуй теж, добре вже. Тiльки дивись – три ковтки, три, не бiльше!

Баклажка виявилася несподiвано важкою – Станко ледве не розлив ii над багаттям. Тiльки встиг пiднести шийку до рота – i тут же Ілiяш узявся вiдбирати посудину:

– Це п’ятий! Це п’ятий ковток, досить!

Станко дурнувато всмiхнувся.

У ротi танув небувалий смак – вина, а може, не вина, а може… Останнiй димок згасаючого багаття здiйнявсь у вечiрне небо, i з цим димком злетiли прикрощi та тривоги Станка.

– Подобаеться? – ревниво запитав Ілiяш.

Станко закинув голову i розсмiявся.

Потроху сутенiло, але вечiр був теплий, тихий, i немислимою здавалася небезпека, i неможливою – смерть.

Станко потягнувся, iз задоволенням вiдчуваючи сильне й гнучке свое тiло.

– Замок далеко? – запитав вiн мовби ненароком.

– Га? – насторожено обiзвався Ілiяш, i Станко навiть посмiхнувся: чи глухим прикидаеться справдi?

– Замок, замок князя Лiго далеко звiдси?

Ілiяш зiщулився, якось знiтився, нiби дiя чудового напою закiнчилася:

– А що тобi замок? Тут промишляй… Тут землi багатi…

– Плював я на твiй промисел, – Станко знову посмiхнувся. – Менi в замок треба.

Ілiяш пiдвiв на нього похмурi очi:

– До князя в гостi, чи що?

– До князя, – Станко почувався сильним i впевненим. – Тiльки не в гостi. Менi треба обов’язково його вбити.

Стало тихо – так тихо, що можна було за десять крокiв почути метушню мишки-полiвки.

Ілiяш сидiв, не закриваючи рота. Станковi зробилося смiшно: сiльськi дiтлахи в таких випадках обов’язково плювали у «роззявленi ворота».

– Отакоi… – пробурмотiв нарештi Ілiяш. – Тож бо я дивлюся – хлопець начебто не простий… А вiн божевiльний, хлопець цей. Тiльки i всього.

– Це хто ще божевiльний, – Станко вiдчув до браконьерства навiть деяку поблажливiсть, – ти чи я… Жалiеш ти князя, чи що? Друг вiн тобi чи братик? Негiдник же вiн, так?

– Ну… негiдник, – сказав Ілiяш пошепки й озирнувся.

– Ну от i буде на землi на одного негiдника менше…

Ілiяш помовчав, важко дихаючи; потiм раптом обхопив себе за плечi i нi з того нi з сього розсмiявся:

– Ах ти… жартiвник… Убивця малолiтнiй… Та ходили i без тебе, жоден не повернувся! Ходили здоровi, в латах, i поодинцi, i загонами, i жоден… Навiть до князя не добрався, до замку не дiйшов! Та княжа земля знаеш яка? Тут травичка, квiточки, а глибше пiдеш – землi беззаконнi, де князевi предки один одного рiзали… Там плюнь наослiп – у десять пасток плювок влучить! А якщо по дорозi йти, так там на кожному кроцi по кiнному роз’iзду… Стражник не запитае, слова не скаже – вiдразу вiшати, та за ноги…

Вiн раптом нахилився вперед, i обличчя його опинилося просто навпроти обличчя Станка. Зашепотiв, заглядаючи у вiчi:

– І ще, знаеш, князя нiкому не вбити. Заговорений вiн, мечi вiдскакують… Усi це знають, тiльки ти…

Вiн так само раптово вiдкинувся назад i запропонував голосно, доброзичливо, як нiчого й не сталося:

– Скажи, що ти пожартував.

Станко помовчав, потiм поклав свiй меч собi на колiна, погладив пiхви i трохи витягнув меч. Блiдо спалахнула сталь.

– Я не пожартував, – сказав Станко тихо. – У мене право е… Право, якого немае нi у кого, розумiеш? Я його син.

Вiн не дивився на Ілiяша. Зiтхнув, вiв далi, звертаючись до клинка:

– Князь заговорений, це точно… Це всi знають. І всi знають, що вбити його може тiльки рiдний син. Я. Розумiеш?

Вiн пiдвiв очi.

Ілiяш сидiв тихий, зацiпенiлий, i обличчя його в присмерку здавалося дуже блiдим. Станко знову зiтхнув, полiз за пояс i витягнув монетку – срiбну, стерту:

– Ось… Тут, на монетi, князь, мiй батько. Я його впiзнаю, де б не зустрiв, упiзнаю… І вб’ю.

Ілiяш устав i вiдiйшов у темряву, що загусала.

Станко крутив у пальцях монетку; думки його вiдразу опинилися далеко-далеко, i тому вiдлучка Ілiяша не викликала в нього нi подиву, нi занепокоення. Хiба мало чого захочеться людинi пiсля такоi звiстки!

Але минали хвилини, а Ілiяша не було; Станко засовався, закрутився, вдивляючись у темряву. Десь далеко закричав нiчний птах, i Станко, здригнувшись, схопився за меч: а що, коли Ілiяш пiшов за вартою?!

Але в цю саму мить браконьер повернувся, притискаючи до грудей оберемок сухих гiлок. Кинув iх усi на тлiючi жарини – але ж ранiше не дозволяв розводити великий вогонь!

Пiд купою гiлок затрiщало, двома стрiчками виповз дим, i незабаром у нерiвному свiтлi багаття, що розгорялося, Станко побачив обличчя Ілiяша.

Браконьер був зосереджений, навiть задумливий. Поворушив губами, дивлячись у вогонь, i сказав нарештi:

– Ну, якщо так… Якщо правда – син… Навiщо ж тата вбивати, га?

Станко ощирився. Ілiяш зиркнув на нього з побоюванням:

– Гаразд – твоя справа…

І додав благально:

– Покажи монетку, га?

Станко завагався, потiм простягнув над багаттям руку – для цього довелося пiдвестись – i дав Ілiяшу можливiсть узяти з долонi свiй дивний талiсман.

Браконьер роздивлявся довго – погляд на монету, зосередженi роздуми, погляд на Станка…

– Т-так, – сказав вiн нарештi, – а до князя ж iще добратися треба… Син – добре, меч – добре… Тiльки пасткам усе одно, хто ти такий i з чим завiтав.

– Я доберуся, – сказав Станко недбало.

Ілiяш пiдкинув монетку на долонi. Зiтхнув i почав розважливо:

– Про дорогу я тобi розповiдав – там варта. Можна йти в обхiд, дай-но подумати… На околицях – патрулi, капкани, але це нiчого… «Чого» починаеться глибше, ближче до замку, в цих самих беззаконних землях. Цим пасткам рокiв по триста, i маги iх ставили, маги, розумiеш? «Жовтомари», «зажери», «тi, що в смолi», «тi, що в болотi»…

– Хто – в смолi? – не витримав Станко. – Хто – в болотi?

Браконьер знизав плечима:

– Якби ж знаття…

Знову стало тихо, тiльки вогонь трiщав, пожираючи тонкi гiлки. Ілiяш знову встав i знову принiс iз темряви оберемок хмизу.

– Спочатку – лiс, – вiв далi вiн, простягаючи над вогнем руки, – потiм каменi… Навколо замку – озеро, i теж про нього недобра слава…

Темна пiдозра ворухнулася в душi Станка.

– Ти що, пiд самим замком промишляв? Звiдки ти все знаеш, га?

Браконьер скривився, як вiд болю. Потираючи скронi, сiв на свое мiсце – навпроти спiврозмовника.

– Правильно питаеш, Станку… Все знаю, це правда. Тому що ще року не минуло, як iз цими псами-стражниками одну лямку тягнув, розумiеш? Вислужився, нашивку заробив… – Ілiяш смачно плюнув у багаття, у вогнi зашипiло. – В самому замку вартою стояв, у патрулях гасав… Тiльки кепсько там, друже. Браконьерiв вiшай та капiтану пiдметки лижи… А капiтан попався – ну така с-сволота… – Ілiяш вiдвернувся.

Станко мовчав, неприемно вражений. Ілiяш вiдчув деяку його гидливiсть, пробурмотiв засмучено:

– Ну добре, добре… Що у мене тепер – клеймо на лобi? Зараз уже не служу…

– Звiльнився? – глухо запитав Станко.

Ілiяш пирхнув:

– Звiльнився… Звiдти на той свiт звiльняють… Утiк, звичайно!

Вiн раптом усмiхнувся i змовницьки пiдморгнув:

– Мапу прихопив у капiтана… Хороша мапа, Станку, рокiв триста iй… Тепер займаюсь у князя пiд носом, живу розкошуючи, тому що хто стежки знае? Хто пастку за версту обiйде? Хто в затишнiй нiрцi вiд патрулiв сховаеться? Ілiяш!

І браконьер задоволено засмiявся.

Станко дивився, як вiн смiеться, i якась думка, що давно вже бродила краем його свiдомостi, позначалася все яснiше i чiткiше.

– Ілiяшу, – сказав вiн нарештi.

Той припинив смiятися:

– Що?

Станко зiбрався з духом:

– Хочеш заробити, Ілiяшу?

Браконьер насупився:

– Що?

У вогнищi трiснула товста гiлка, в небо купою посипались iскри.

– Проведи мене до замку, – Станко перевiв подих, – проведи мимо пасток, а я заплачу, як провiднику.

Ілiяш розреготався. На великих i бiлих зубах його грали вiдблиски вiд багаття.

– Ох-хо… Ой, хлопче… Ой, насмiшив… Та де ти такого дурня… знайдеш, ха-ха… Такого дурня, щоб через усi пастки до замку тягнувся?!

Вiн смiявся i смiявся, поки Станко не процiдив крiзь зцiпленi зуби:

– Двадцять золотих.

Смiх обiрвався. Ілiяш завмер, затискаючи рот долонею. Потiм прошепотiв iз побожним жахом:

– Скiльки?

– Двадцять, – сказав Станко твердо.

Ілiяш вiдсунувся. Брови його зiйшлись, а рот неприемно скривився:

– Ну, хлопче… Даремно я з тобою, видно… Кого ти пограбував, га? Купця на великiй дорозi? Убив, мабуть? – вiн схопився, готовий бiгти геть. – Ти ось що… У мене нiчого немае, ясно? Я чесний мисливець, а не вбивця!

На Станка хвилею накотилася втома. Напевно, дiя чудового напою, на жаль, закiнчилася.

– Я не вбивав, – сказав вiн у вогонь, – i не грабував. Я будинок продав, корову, свиню, господарство… Все продав… А ти трясешся чогось i нiсенiтницю верзеш…

Ілiяш зачекав, нiби прикидаючи, можна вiрити Станковi чи нi. Бочком, бочком наблизився:

– Покажи.

– Що?

– Монети покажи. Думаю, чи не брешеш?

Станко, зiтхнувши, зняв iз пояса гаманець i витягнув важку брязкучу жменю золота.

Ілiяш обiмлiв – укотре за короткий час iх дивного знайомства.

Коли вкладалися спати, браконьер запитав нi з того нi з сього:

– Ну, тато твiй, значить, князь Лiго… А мама хто?

Невiдомо, чи чув Станко його запитання. Вiн згорнувся калачиком, натягнувши куртку на голову, i вiдразу ж заснув.

Ілiяш пом’явся, постояв над ним, перепитав пошепки:

– Так хто ж мама твоя, га, хлопче? Яка принцеса?

Станко буркнув щось – очевидно, увi снi. Ілiяш знизав плечима i сiв бiля багаття, що догоряло.

Зiйшов мiсяць; згорнувшись, спав Станко, i навiть увi снi руки його стискали пiхви меча. Навпроти сидiв зарослий густою щетиною браконьер i розглядав стерту срiбну монетку – роздумував, потирав лоб, чогось дивно посмiхався. У мiсячному свiтлi безбородий профiль князя Лiго на монетi здавався особливо вольовим i особливо гордовитим.



Корчма вмостилася на перехрестi, бiля самого кордону княжих земель, як миша пiд боком у дракона. За невелику плату господар водив цiкавих на плоский дах i показував зверху межу. Неглибока ця канава дiлила свiт навпiл – з одного боку лежала знайома, безпечна земля, на якiй можна виростити тютюн або викопати колодязь; з iншого боку пiдступали землi князя Лiго, «на якi хто ступить – ноги вiдрубують».

Корчма процвiтала – заходили сюди браконьери, заглядали i стражники. Чимало було цiкавих, що з’явилися подивитися на перших i других та побачити з даху страшну межу.

Ілiяш прискiпливо оглянув поклажу i спорядження Станка i тепер робив покупки. У маленькiй корчемнiй крамничцi знайшлася пара добротних чобiт (старi черевики Станка Ілiяш висмiяв, як непридатнi для подорожi). Прожиток пiд час походу належало добувати полюванням, i Ілiяш закупив цiлий мiшок солi – iсти несолону дичину вiн, виявляеться, не бажав.

Наповнивши заплiчнi мiшки всякими необхiдними припасами, компаньйони сiли за обструганий стiл у кутку, щоб випити на дорiжку. Ілiяш змовницьки насунув капелюх на самий лоб, а Станковi велiв сiсти обличчям до дверей i вiдразу ж дати знати, якщо до корчми заваляться «цi поганi пси».

Станко почувався вкрай незатишно – принаймнi поки не осушив три кухлi пива. Одразу ж пiсля цього його настрiй значно полiпшився, вiн розправив плечi та роздивився навколо.

Корчму було складено з цiлiсних колод; стеля задимилася так, що запросто зiйшла б за нiчне небо, надумай господар прилiпити на неi кiлька мiдних зiрочок. На стiнах де-не-де висiла старовинна зброя, а на камiнi роздувала капюшон дохла кобра. Станко був уражений – як вони зумiли зробити таке майстерне чучело?

– Вина! – крикнув Ілiяш.

Із глибини зали до них заспiшила дiвчина-служниця. Волосся ii по-розбiйницьки було зав’язане червоною косинкою, але нiчого войовничого не було нi в тонкому миловидному обличчi, нi в спокiйних темних очах, нi тим бiльше в платтячку з фартушком, серед оборок якого можна було прочитати шовком вишите iм’я: Вiла.

Дiвчина прислуговувала iм iз початку вечора; Станко раз у раз ловив на собi уважний погляд, але зовсiм iншi турботи тут же витiсняли Вiлу з його думок. Тепер вiн наважився поглянути iй просто у вiчi – i з задоволенням побачив, як бiлi ii щоки темнiють вiд припливу кровi.

– Менi – ще вина, – заявив Ілiяш i раптом проспiвав хрипким тенором:

Вi-iло, Вiло,
невже менi наснилось?!
Тра-ла, тра-ла-ла…

Із-за сусiднього столу на них скоса глянули, а бiдолашна Вiла вкрай знiяковiла.

– …А юнаковi – ще пива, еге ж, Станку?

І, не чекаючи пiдтвердження, Ілiяш вiдправив служницю рухом руки.

Станко крадькома повернувся – поруч на стiнi був прибитий гладенький щит. У курнiй i подекуди вкритiй вм’ятинами поверхнi щита вiдбивався Станко – м’язистий, широкоплечий, iз недбало розкиданою на плечах гривою темного волосся, зi сталевим блиском у примружених очах i родимкою на правiй щоцi… Вiн згадав, як почервонiла Вiла, i чомусь почервонiв теж.

– О лани-ити, лани-ити, рум’янцем зали-итi! – заспiвав тут же Ілiяш i вiв далi без переходу: – Йдемо ми з тобою, Станку, просто свинi в зуби… Або кабану пiд хвiст, кому як бiльше подобаеться… А чому, спитаю я тебе, справжнi чоловiки не можуть вирушити до щура в глотку? Спра-авжнi чоловiки, тобi скiльки рокiв, до речi?

– Шiстнадцять, – вiдповiв Станко, який вiд несподiванки не здогадався додати собi рiк або два.

Ілiяш здивувався:

– Невже? А в кого ти здоровенний такий удався, в маму чи в тата?

Станко насупився. Ілiяш, звичайно, базiка i пустодзвiн, але i в жартах слiд знати мiру…

Намагаючись триматися подалi вiд Ілiяша, до столу бочком наблизилася Вiла. Глечик вина i величезний кухоль пива перекочували з ii тацi на обстругану стiльницю. Станко знову зловив на собi погляд – i вiдвернувся.

– Вип’емо, – Ілiяш хлюпнув вина у свою склянку, так що навколо на столi вiдразу утворилася червона калюжа, – вип’емо на дорiжку… Нехай добрi духи, як то кажуть, «оксамитом – стежку нашу, а ворогам – по п’явцi в кашу»… П’явку iм у зуби, цим собакам-дозорникам! – Ілiяш притишив голос i озирнувся.

– Вип’емо, – сказав i без того захмелiлий Станко. – Вип’емо за князя… Побажаемо йому легкоi смертi! – вiн розреготався, задоволений своiм жартом, а Ілiяш тим часом закрутив головою з подвоеним старанням – чи не чув хто?!

– Ти… тихiше поки що, – браконьер перехилився через стiл. – Язиком плескати – це будь ласка, а на дiлi хто чого вартий – скоро побачимо…

Станко повiльно поставив спорожнiлий кухоль на стiл. Схилив голову молодий бичок, та й годi.

– Уб’ю, – сказав вiн тихо i глухо. – Заприсягся – i вб’ю.

І такою ненавистю сповненi були цi слова, що Ілiяш вiдсахнувся:

– Слухай… Не мое дiло, звичайно… Але вiн тобi тато, татусь, що ж ти сичиш, як змiя… Та за що ти його… не злюбив, га?

Станко тупо втупився в червону калюжу на столi. Мовив нарештi:

– Гаразд, я тобi розповiм, щоб зуби поберiг, даремно не шкiрив…

Вiн вiдкинувся на спинку стiльця i переривчасто зiтхнув, збираючись iз думками. Історiя, яку вiн мав намiр розповiсти, була священна – згадуючи ii напередоднi походу, вiн нiби пiддавав себе очисному ритуалу. А Ілiяш – добре вже, якщо хоче, нехай послухае…

– Мати моя, – почав вiн повiльно, – мати моя жила в одному селищi, далеко звiдси… Вона була едина дочка в шанованiй родинi, й у неi був наречений, готували весiлля. Вона була… Непорочна дiвчина… І напередоднi весiлля через селище проiжджав князь Лiго зi стражниками.

Ілiяш слухав, подавшись уперед, облишивши жарти, щiльно зсунувши брови.

– Напередоднi весiлля… – вiв далi Станко. – Мати стояла бiля ворiт рiдноi домiвки, святкова, щаслива… І вона сподобалася князю!

Вiн гримнув об стiл порожнiм кухлем. У дальньому кутку корчми гучно заiржала п’яна компанiя. Пальцi Станка, що стискали дерев’яну ручку, побiлiли.

– Вона СПОДОБАЛАСЯ князю! І вiн… вiн… Вiн схопив ii, не сходячи з сiдла! Вiн вирвав ii з рук батька, який спробував заступитися… Вiн розсiк обличчя ii нареченому, який кинувся пiд копита коня… І вiн вiдвiз ii, вiдвiз, i лакеi його рвали животи вiд смiху, розумiеш?! Вiдвiз у поле… І там… просто в полi… Так брудно, жорстоко… поглумився i кинув. У полi… І не було кому ii захистити!

Ілiяш здригнувся i пiдвiв голову. В очах у Станка стояли сльози.

У дальньому кутку корчми перекинули стiл i побилися. Раз у раз грюкали дверi; повз, здивовано глянувши, ковзнула Вiла – розбiйницьку червону косинку ii було тепер прикрашено самотньою трояндою.

Станко мовчав довго. Мовчав i Ілiяш.

– Вiдтодi, – нарештi видушив Станко, – вiдтодi ii життя змiнилося, зовсiм змiнилося… Накласти на себе руки iй не дали. Батьки не пережили ганьби, померли мало не в один день… Знаеш, у селi дуже суворо, якщо дiвчина… ну, ти розумiеш… А мати народила… мене. Йшла, ховалась… Їi на ланцюг посадили бiля колодязя, е такий звичай, якщо дiвчина народить… Усi мали плювати iй в обличчя. І плювали… Вона… Ну, що тобi розказувати… Я з пелюшок був байстрюком, виродком, «нагуляним», «прижитим»… А князь…

Голос Станка затремтiв вiд ненавистi. Ілiяш дивився, як звужуються в щiлинку, сiпаються пеленою його зазвичай яснi очi.

– КНЯЗЬ… Князь Лiго… Вiн i забув про неi, звичайно. Вiн пив-iв, спав-гуляв, лапав дiвок… А мама померла пiвроку тому. І як настав час смертi, покликала мене i… Убий, каже, його. Покарай його. Покарай, хай не на площi, нехай не в петлi… Помстися… – вiн схлипнув. – З тим i вiдiйшла.

П’яну компанiю виставили з корчми. Стало тихо, тiльки Вiла дзвенiла посудом, розбираючи завали, залишенi побоiщем.

– Вiн думав вийти сухим iз води, – сказав Станко з недоброю посмiшкою. – А от цього разу не вийде. Тому що я його обов’язково вб’ю, хай там що!

І вiн стиснув пiд столом рукiв’я свого меча.

Ілiяш мовчки взяв зi столу свою склянку i величезними ковтками почав поглинати вино.

– Так… Сумна iсторiя, – сказав вiн нарештi, злизавши останню краплю. – Нiчого не скажеш… Та тiльки знаеш, хлопче… Може, мати твоя просто згрiшила в юностi, а потiм, аби грiх прикрити, цю iсторiю приду…

Важкий пивний кухоль, спрямований молодою безжальною рукою, влучив Ілiяшу прямо в нiс.

Бризнула кров. Ще не встигнувши оговтатись, Ілiяш перехопив праву руку Станка i, ледве ухиляючись вiд безладних ударiв лiвоi руки, закричав:

– Та пожартував я! Скажений, пожартував!

Кров заливала його шкiряну безрукавку. Станко, блiдий, вискалений, вiдкинув кухоль i, вивiльнивши праву руку, спробував схопити Ілiяша за горлянку.

– Господарю! Бiйка! – закричали вiдразу з декiлькох кутiв.

Ілiяш вислизнув зi сталевих обiймiв свого супротивника i, вiдскочивши пiд захист широкого столу, виставив перед собою долоню:

– Станку, гаразд… Добре, вибач, я пожартував… Ну, хiба мало що бувае, а твоя мати не така, зовсiм нi… Тихо, хлопче, заспокойся, будь ласка!

До них уже бiгли господар i два здоровеннi наймити. Станко важко дихав, стискаючи кулаки.

– Усе гаразд! – Ілiяш скинув руки назустрiч тим, що пiдбiгали. – Усе гаразд, це нiчого, ми вже тихi… Не переймайтеся, панове, не переймайтеся… – i вiн променисто всмiхнувся, i усмiшка ця, облита кров’ю з розквашеного носа, була особливо чарiвна.

Господар незадоволено гмикнув, наймити перезирнулись, i вся зграя неохоче вiдступила.

– Сядь, – втомлено сказав Ілiяш.

У Станка пiдкосилися ноги, вiн важко опустився на стiлець.

– Витримки в тобi, як меду в мусi… Перед таким походом у корчмi шумiти… Уся затiя на волосинi висiла, ти хоч розумiеш?

Станко мовчав, ледь переводячи подих. Ілiяш дiстав звiдкись хусточку i заходився вiдтирати обличчя, i руки, i безрукавку.

– Кровi скiльки… Знайшов кому кров пускати, вояка…

Станко похмуро дивився в стiл. Ілiяш позiтхав i витягнув зi свого мiшка пузату баклажку. Потряс iз жалем, простягнув Станку:

– На, хлисни…

І Станко хлиснув.

Прояснилась обважнiла вiд пива голова. Хитнулася закурена стеля, i Станко привидiлися в глибинi ii бiлi зiрки.

– Я… Вийду… – пробурмотiв вiн неслухняним язиком i, щасливо всмiхаючись, пiшов iз потреби.

Ілiяш озирнувся – Вiла стояла осторонь i проводжала Станка довгим уважним поглядом.

За Станком зачинилися важкi дверi, вiн вийшов на середину двору i довго стояв у темрявi, повернувшись обличчям до княжих земель… І вiн не бачив, як Ілiяш поманив до себе дiвчину, як щось гаряче i переконливо шепотiв у густо почервонiле вухо, як дiвчина намагалася вiдштовхнути його руку, яка квапливо запихали щось iй у долоню… Вiла хитала головою, бурмотiла щось у вiдповiдь, намагалася вiдсторонитись – але Ілiяш був наполегливий, i знову i знову вкладав у нiжну долоньку щось, невидиме iншим вiдвiдувачам…

Вiла здалася. Затиснула пiдношення в кулацi. Щось буркнула Ілiяшу i вийшла.

Станко того вечора так i не повернувся до обiдньоi зали.

…Вiн прокинувся вiд того, що довга соломинка влiзла йому в нiс. Вiн чхнув i розплющив очi.

Сiно, i сiно, i знову сiно, золоте, осяяне сонцем… Станко схопився за голову i сiв.

Сонце пронизувало сарай наскрiзь, i зовсiм близько була дощана стеля, i дуже далеко внизу – дверцята, низькi, як у курнику… Станко отетерiло озирнувся – поруч на прим’ятому сiнi лежала червона розбiйницька косинка, i теж прим’ята.

Похитуючись, як п’яний, вiн вибрався назовнi.

Пирхали конi, вантажилися вози; снували наймити i постояльцi. Станко все ще не розумiв, де вiн. Притримуючись рукою то за стiну, то за стiс дров, то за паркан, рушив у обхiд широкого двору. Куточок червоноi косинки жалiбно звисав iз судорожно стиснутого кулака.

За рогом сараю виявився Ілiяш.

Як нiчого й не сталося, браконьер сидiв верхи на товстiй обструганiй колодi. Поруч, прихилившись один до одного, нiби шукаючи один в одного захисту i заступництва, тулились iхнi заплiчнi мiшки.

– Ось, нарештi, i ти! – оголосив Ілiяш радiсно.

Станко мовчав, стискаючи косинку.

– Шкода, що нiчка коротка? – поцiкавився Ілiяш спiвчутливо.

Не кажучи нi слова, Станко закинув свiй мiшок за спину.




2


Через кiлька годин вони йшли ледь помiтною лiсовою стежкою – попереду Ілiяш, озброений важкою палицею, Станко – трохи вiдстаючи.

Гаманець його зробився набагато легшим – десять золотих, половина домовленоi суми, перекочувала до провiдника. Другу половину Ілiяш мав отримати в кiнцi шляху – бiля пiднiжжя замку.

– Бiля пiднiжжя! – твердив Ілiяш, перераховуючи монети. – А в замок я не пiду, хоч ти менi золоту гору вивали i зверху пряник поклади, в замок я нi ногою, ти це запам’ятай!

Вiн довго розглядав монети, пробував на зуб, навiть нюхав; Станко, пам’ятаеться, подумав тодi, що Ілiяш у життi не бачив стiльки золота вiдразу.

Тепер Станко тягнувся слiдом за провiдником, не вiдриваючи погляду вiд його високих, мокрих вiд роси черевикiв.

Перший крок великого шляху було зроблено; Станко прямував до замку князя Лiго з мечем на боцi й жадобою помсти в душi. Тим прикрiше було, що в цей священний час йому думалося не про помсту, а про якiсь дивнi речi.

Учорашнiй вечiр згадувався нiби в серпанку; щось аморфне, тепле, яке не мае назви, сумбурне i солодке вгнiздилось у нього всерединi й не бажало виходити.

Учора вiн уперше торкнувся жiночих грудей. Хай пробудуть iз нами добрi духи! Навiть зараз, згадуючи про це, вiн укривався потом, i добре, що Ілiяш iде попереду i не бачить його палаючих щiк…

Вiн натрапив на Вiлу посеред двору, в темрявi, i вiдразу чомусь упiзнав, хоча нiч стояла – хоч в око стрель. Вона не вiдсторонилася, не втекла; бiля його щоки якось раптом виникла тепла долонька, потiм губ його торкнулися… Добрi духи! Торкнулися оксамитовi вологi губи, i у вiдповiдь iм iз самого нутра Станка пiднялося болiсно-солодке вiдчуття, пам’ятне з напiвдитячих неспокiйних снiв, але вже куди тим снам було до цiеi нестерпно гарячоi хвилi! Потiм його кудись вели, i вiн спотикався в темрявi, тому що ноги зробилися чужими i все навколо крутилося, вертiлося, пронизане короткими спалахами… Потiм…

Станко спiткнувся об корiнь, який виступав iз землi, i перевiв подих. Спина Ілiяша, як i ранiше, розмiрено погойдувалася попереду, i свiтило сонце, i пояс приемно вiдтягував тягар меча, але серце ганебно калатало i не бажало заспокоюватися.

…Потiм був запах сiна, i ii руки виявилися смiливими до безсоромностi. Вiн спочатку зацiпенiв, а потiм розслабився, пiддався, розчинивсь у гарячому, пульсуючому… Його долонi вперше в життi торкнулися оголеного жiночого тiла, пальцi блукали по невiдомих рiвнинах i теплих круглих пагорбах, потiм забрели казна-куди…

Довга гiлка, що перегороджувала дорогу невисоко над землею, вдарила Станка пiд колiна. Вiн утратив рiвновагу i впав, простягнувся, i заплiчний мiшок, пiдскочивши, стукнув його по шиi, а меч – по нозi.

Ілiяш оглянувся миттево – як дикий звiр, у будь-яку секунду готовий до поединку. В руцi його зблиснув кинджал; та коли подивився на лежачого уздовж стежки Станка, хижа готовнiсть на його обличчi змiнилася трохи перебiльшеною скорботою:

– Далеко пiдемо, хлопче… І оселедцю не добiгти, i таргановi не доплисти, так далеко ми з тобою пiдемо… Таким собi манером…

В очах його Станковi привидiлася надто вже тямуща насмiшка. Вiн пiдвiвся, червоний, як розбiйницька косинка Вiли.

Рушили далi. Станко хмурився i дивився пiд ноги, а перед очима у нього було сiно, сiно, чорнi купи сiна, смужка неба з зiрками, запашне волосся на обличчi… От тiльки чи вдалось iм домовитися про весiлля? Адже весiлля тепер не минути, Вiла любить його, i вiн, звичайно, теж…

Пообiдали на узлiссi молодого лiска. Це було надзвичайно красиве мiсце – щось подiбне до цього Станко бачив у дитинствi на картинi одного бродячого торговця. Пишнi крони, мереживна тiнь на високiй травi, далекi пагорби, заплямованi зеленню кущiв… Ілiяш наминав за обидвi щоки хлiб iз сиром i голосно мiркував, що непогано б завтра зловити в сильце перепiлочку.

Станко поглядав на нього з осудом. Небезпечний похiд дивним чином нагадував розважальну прогулянку з пiкнiком; дорога лежала, як у приказцi мовиться, «оксамитом», i нi труднощiв, нi, тим бiльше, небезпек не було i слiду.

Ілiяш базiкав, а Станко згадував, як натхненно той розписував злигоднi майбутнього шляху. На двадцять золотих можна цiле господарство купити… Цiле господарство! Спритно браконьер собi цiну набив… Завтра перепiлочку зловимо, пiслязавтра – курiпочку, потiм зайчика чи ще кого… А там i замок – усi цi перекази щодо пасток можуть виявитися балаканиною, а ти, Станку, викладай грошi на бочку!

Ілiяш змахнув крихти зi своеi безрукавки, на якiй подекуди залишилися напiвстертi цятки кровi. Станко згадав, як болiсно соромно було йому вчора, як вiн стояв, не наважуючись повернутися до корчми, де щойно розбив приятелю нiс… І тодi Вiла…

– Вставай-но, – усмiхнувся Ілiяш, помiтивши, як якась мрiйливiсть заволокла до того похмуре обличчя Станка. – Сонечко високо, мила далеко, як у пiснi спiваеться… Чи ти передумав i не хочеш бiльше вбивати тата?

Станко зцiпив зуби i встав.

Швидко i безтурботно вони йшли ще кiлька годин, i сонце схилилося на захiд, i Станко абсолютно впевнився, що Ілiяш його обдурив. Стежка випiрнула з одного гайка, щоб пiрнути в iнший; роздiляв iх пишний, усiяний квiтами луг – жодна сiльська дiвчина не втрималася б вiд спокуси негайно сплести вiночок.

Ледве супутники ступили на цей луг, як Ілiяш став наче вкопаний. Станко, звичайно ж, зробив два зайвi кроки i мало не налетiв на жорстку браконьерську спину.

– Ромашко-ромашко, розкажи менi: мене люблять ачи нi… – почув Станко бурмотiння провiдника.

І тодi, роздратований i злий, вiн вiдсторонив Ілiяша з дороги i гордо рушив через луг, усiм своiм виглядом показуючи, що вивiв шахрая на чисту воду.

– Стiй!!

Вигук пролунав рiзко, нiби батогом хльоснули. Станко, не встигнувши змiркувати ще, в чому рiч, завмер iз пiднятою ногою.

Ілiяш не смiявся. Блiдий, вiн схопив Станка за барки:

– Куди?! До праотцiв захотiв? Як домовлялися, шмаркачу: я попереду, ти за мною!

Станко розгубився i тому нi слова не сказав у вiдповiдь.

Ілiяш вiдпустив його, став, упершись своею палицею в землю, i втупився у зелений луг, нiби побачивши на ньому зграю привидiв.

Кiлька хвилин обидва мовчали. Станко тупо дивився то на провiдника, то на смарагдовi хвилi, якi безтурботно гуляли по верхiвках трав.

Ілiяш, нарештi, зробив крок уперед. Упевнено викинув уперед себе руку з палицею, i Станко подумав було, що той побачив змiю, – але жодна змiя не могла б видати той звук, що вiдразу пiсля цього пролунав:

– Клац-зззз…

Ілiяш насилу пiдняв палицю. На кiнцi ii Станко побачив темне громiздке пристосування, залiзну пащу з двома рядами зiмкнутих блискучих зубiв. За пащею потягнувся з трави брязкучий iржавий ланцюг.

– Пси, – сказав Ілiяш крiзь зуби. – Собаки i е… Подивися, хлопче…

Станко, долаючи раптову боязкiсть, схилився над залiзним предметом. Це дiйсно була паща – придивившись, Станко розгледiв i морду – потворну, жаб’ячу, з напiвзаплющеними олов’яними очима. Залiзнi зуби, зiмкнувшись, залишили глибокi вiдмiтини на палицi.

– Це… пастки? – поцiкавився Станко, намагаючись говорити якомога байдужiше.

Ілiяш пирхнув:

– Це капкани… Просто капкани на нашого брата. І що цiкаво – спрацьовуе така штука лише раз, i якщо пащу закрие – потiм iй зуби не розiмкнеш…

Станко не дуже-то повiрив, але вирiшив не уточнювати. Залiзна морда з олов’яними очима справила на нього найнеприемнiше враження.

– Слiд у слiд, – сказав Ілiяш неголосно, прикидаючи вiдстань до гайка, що лежав попереду. – Куди я ступлю, туди i ти… Зрозумiв?

– А в обхiд… Нiяк не можна? – Станко дивився вбiк з найнезалежнiшим виглядом.

Ілiяш пирхнув i з видимим зусиллям видер палицю з зубiв залiзного чудовиська. Глухо дзвякнувши, капкан вiдлетiв у траву – Станковi привидiвся злiсний олов’яний погляд, який проводжав мандрiвникiв iз-за стебел.

Ішли повiльно. Навколо хвилювалася трава; була вона соковитою, ситою, густою, i в гущi цiй, здавалося, нiчого не розгледiти – лише квiточки, та вузьке листя-стрiлки, та бджоли…

– Клац-ззз!

Станко похолов. На палицi в Ілiяша зiмкнув щелепи ще один капкан; Станко придивився – цей був менший, легший, i замiсть зубiв у нього в пащi були голки – товстi, нiби шевськi, вiстря вимазанi темним…

– Ну до чого пси, – сказав Ілiяш з огидою. – Цей iз отрутою, бачиш? Але зате розiмкнути можна…

Нахилившись, вiн двома руками взявся за залiзнi щелепи. Станко стояв, мордуючи i гризучи рукоятку абсолютно непотрiбного тут меча.

Руки Ілiяша напружились; отруенi голки неохоче вiдпустили палицю. Дивлячись на залишенi ними глибокi дiрки, Станко раптом уявив, як такий капкан замикаеться на нозi…

– Чоботи, – сказав вiн хрипко.

Ілiяш обережно позбувся капкана:

– Що?

– Якщо в чоботях, як я… прокусить халяву?

– Прокусить! – повiдомив Ілiяш радiсно. – Цi зубки залiзо пробивають, iм чобiт прокусити – все одно, що кашу прожувати…

Вiн випростався, з жалем розглядаючи свою неабияк постраждалу палицю. Знову подивився на гайок, який маячив попереду:

– Уперед. Слiд у слiд.

Станковi не треба було нагадувати. Торкаючись пiдошвою землi, вiн увесь зiщулювався, чекаючи почути «клац-ззз». Твердо поставивши ногу i залишившись живим, вiн знесилено видихав, щоб знову зiщулитися перед наступним кроком.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65717837) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Возами.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения